Музей покинутих секретів [з малюнками]

— На обід ідете?

Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті, — явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю дорогою, чого підвалив?.. Адьці дядя десь до плеча, статурою теж не вдався — філейна частина переважує горішню, ніжки куцуваті, — зате вдався виправкою й фейсом: обличчя сильне, замолоду взагалі красунчик мусив бути, такі мефістофільські профілі школярки в зошитах малюють, тільки я таких не люблю — південно-смаглявих, «під сепію», із тим чорнішими й балухатішими очима, чим дужче чорнявість побивається сивиною, і з чимось невловно коршунястим у рисах, у загальному зачерку: тип підстаркуватого арабського терориста. Або ізраїльського військовика. Чомусь мені здається, що такі мають постійно пітніти, — ніби на них ужито забагато олійної фарби, а промокнути забули. А виправочка все-таки військова, всі вони себе носять однаково штивненько — навіть коли всього тільки в архіві працюють… Інтересно, в якому він званні?

Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що — шановні пасажири, не затримуйтесь у дверях, — але в цього розвернутого груддю вперед боровичка-терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї Настуні, і він багатослівно, по-батьківському люб'язно, з покровительськими нотками, — між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) — досипає Аді ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, — що краще телефонувати до них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває, ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, — і отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим профілем, — і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд — і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак… Чортова телевізія — тільки-но піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це Ви?.. — і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження… Мовчу, як справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото — врешті-решт, впізнають не так обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається чекати бозна-скільки — в нього все-таки обід: