Нас розсудить бог
- Автор: Фостун Святомир
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Червона калина
- ISBN: 5-7707-0698-8-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Нас розсудить бог». Краткое содержание книги:
Рад не рад, гетьманові довелося таки вставати з ліжка та йти до гетьманської канцелярії, в якій настала велика метушня. Почали розписувати веленіє всім полковникам, щоб піднімали полки, запаслися провіянтом на щонайменше на два місяці та виходили в похід у південний степ.
Гетьманські посильні погналися щодуху до полковників, скликаючи їх на нараду до Глухова.
В гетьманському дворі настала також велика метушня. Готуючись до виїзду, обачливий Полуботок приказав спалити всякі документи, які б своїм змістом могли обтяжити його чи когось з генеральної старшини, давав розпорядки управителям своїх великих маєтків, передав усе у руки гетьманші, а їй до помочі призначив довіреного сотника Сагайдака. Подібні ж заходи зробили в себе теж і генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш. Обидва вони були свідомі того, що добра їм не ждати в Петербурзі. Тим більше, що їм донесли з канцелярії Малоросійської Колегії, що бригадир Вельямінов вельми радіє і говорив полковникам Кошелєву й Ушакову, що, мовляв, аж тепер буде «мазепинцям кінець». Із такого його нахвалювання генеральна старшина робила висновок, що цар, мабуть, таки надумав розправитися з нею. Генеральну старшину заскочила теж вістка про те, що нові московські полки ввійшли в Україну.
На визначений день з’їхалися до Глухова всі полковники, котрі були при своїх полках.
Генеральна старшина й полковники збиралися у великій залі військової канцелярії.
Покурювали люльки й гомоніли про всячину, а найбільше про заповіджений похід у степ. Всім уже був відомий царський указ, у якому цар найменував князя Михайла Михайловича Голіцина «главным командиром над всеми нерегулярными войсками, в том числе и над Малороссийскими козаками, с тем, что будет касаться воинских отправлений», Малоросійська Колегія буде підлягати князеві Голіцину.
Генеральна старшина була стурбована.
Савич натякнув одному з полковників, що наспів новий царський указ, вельми фрасотливий.
Миргородський полковник Данило Апостол крутив свій довгий вус і досадував. Він уже читав той указ, який його вельми стурбував. Адже ж указ обмежував сильно права генеральної козацької старшини, а поширював неймовірно повновласті Малоросійської Колегії. Немало стривожила Апостола вістка про виклик Полуботка, Савича й Черниша в Петербург. Старий, досвідчений полковник вітрив носом якийсь московський підступ. Хто зна, що Петро намислив? А що, як він розправиться з Полуботком? Тоді, Даниле, доведеться тобі ставати на пр’ю з Петром. Апостол лякався тієї думки й відганяв її геть від себе. Проте в середині його таки скребло і тривожило. «Да оминет мене хрест сій», — зітхав у душі зажурений.
— Його милість, ясновельможний пан гетьман! — проголосив маршалок гетьманського двору, що прийшов разом із Полуботком і відкрив із уклоном двері.
В залі втихло. Хто сидів, підвівся з місця. Очі всіх звернулися у сторону входячого наказного гетьмана.
Полуботок був блідий і виглядав хворовитий. Попрохав усіх сідати.
— Рачив я созвати вас, достойні панове, щоб ми порадилися ведлуг нового указу Його Величества, що його привіз особливий кур’єр із Петербургу. Прочитай, будь ласка, Семене, — звернувся гетьман до Савича.
— Божією Милостію, Мы, Пресвітлійший і Державнійшій Великій Государь, Царь, Великій Князь Петрь Алексієвич, всея Велікая и Малия й Білия Россіи Самодержець, — читав Савич довженний царський указ, у якому цар наказував, що Малоросійська Колегія має право зноситися безпосередньо з полковою старшиною, поминаючи генеральну старшину; що генеральна старшина не має права розсилати своїх універсалів без затвердження Малоросійської Колегії; що всі громадяни Малоросії повинні платити податок у царську казну; що великороси можуть призначатися козацькими полковниками по «желанію козаков»; що касуються деякі податки в «пользу» посполитих, міщан і козаків, а вкінці цар ще раз веліє Полуботкові, Савичу й Чернишеві прибути «немедленно» до Петербургу. «Цар Петрь, Император всієя Россіи», — закінчив читати указ Савич серед мертвої тиші.
— Що ж теперки будемо чинити? — озвався перший Апостол.
— Того саме ми й зібралися, щоб посовітуватися спільно, — відповів наказний гетьман.
— Указ Його Величества обмежує сильно й так уже куці права нашої генеральної старшини, — зауважив лубенський полковник Маркович. — Ніколи ще такого не бувало, щоб хтось зносився прямо з полковою старшиною, поминаючи генеральну старшину.
— Що ж тоді значитиме генеральна старшина, коли вона не матиме права навіть видавати своїх універсалів? — докинув полковник Апостол.