Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Тоді чекай, — сказала Тамара, зітхнувши, і я сів перед її двором на лавочці, безжурно дивлячись на гусей, які скубали траву, і відчував, що на мене звідусіль дивляться, але не бачив хто: можливо, дивилися з вікон, а можливо, з садків.

Приїхав, чвакаючи багном, віз, на ньому сидів неголений дядько, я привітався, бо так водиться по селах, але дядько тільки окинув мене важкими, очевидно, з перепою, очима. Село було й справді якесь непривітне, і я знову згадав свої сни. Тим часом надійшли двоє студенток, вони привіталися й подивилися на мене зовсім так, як і ті хлопці, цього я вже не розумів, бо дівчата до залицяльників із чужих курсів та факультетів ставляться приязно.

— Тамару вже кликали? — спитала одна.

— Вже, — сказав, показуючи зуби. — Як, дівчата, трудові подвиги?

— Так, як і у вас. У вас що, буряки?

— Буряки й кукурудза, — сказав я. — Мені вже вони сняться.

— Онде й Тамара, — мовила друга, і дівчата рушили; ні, вони сьогодні до мене зовсім холодно поставилися.

— Ходім, — сказала Тамара, і ми пішли. І я страшенно захотів покинути це село аж так, щоб ніколи сюди не повертатися, — незатишно тут було. І це ніби відповідало моїм снам та застереженням того чоловіка з дороги; взагалі, якось так сталося, що ті сни ніби вливались у мою реальність, при тому напрочуд щільно з нею з’єднуючись.

— Тебе справді відпустили? — спитала Тамара.

— Що це з тобою? — спитав я майже обурено. — Ми ж домовлялися! Минулого тижня не міг прийти, бо нас погнали на роботу, сьогодні виручив дощ. Ніколи так не радів дощеві, як сьогодні. Скучив за тобою, Тамаро.

Я людина не вельми балакуча, та з нею в мене ніби язик розв’язувався. І я почав говорити; звичайно ми говорили навзаєм, але сьогодні говорив я, а вона мовчала; зрештою, я на це не дуже зважав, бо в неї траплялися напади дівочої меланхолії, коли ні з чого замовкала й ніби в темну яму провалювалася. Це було єдине, що руйнувало наші загалом непогані стосунки, тим більше, що ми були близькі повною мірою; отож, коли на неї це находило, я починав говорити й щось оповіщати, часто її й розговорював, а потім розтоплював її меланхолію поцілунками й пестощами. Зараз я оповів про того чудного чоловіка, якого зустрів на дорозі й про те, що перед тим він мені снився і що я аж ніяк не можу пригадати, коли з ним зустрічався раніше, що він мене вві сні переконував не ходити в це село, бо тут не вельми привітні люди, і взагалі, щоб я остерігався, бо мене може чекати тут небезпека.