Нетопир
- Автор: Несбё Ю
- Серия: harry hole #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5619-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Нетопир». Краткое содержание книги:
У Сіднеї жорстоко вбито молоду норвежку Інгер Холтер. Для розслідування цього злочину на допомогу австралійським поліцейським приїздить детектив із Осло Харрі Холе. В Австралії на нього чекає багато несподіванок. Тут він зустрічає й втрачає друзів і кохання. А пошуки вбивці, подібного до страшного змія Буббура з легенди австралійських аборигенів, перетворилися для нього на смертельний бій із загадковим ворогом.
— Ось що ми знайшли у квартирі Рехтнаґеля. — Харрі дістав лампочку. — Бачите буру пляму? Це слід від опіку. А ось у що був одягнений Ендрю, коли ми його знайшли. — Харрі показав білу сорочку — «Не прасувати». 60 % віскози. Віскоза оплавляється за температури 260 градусів за Цельсієм. Поверхня лампочки нагрівається до 450. Бачите, така сама бура пляма залишилася на нагрудній кишені. Тут лампочка з ним стикалася.
— Разюче знання фізики, Ховлі, — сказав Водкінс. — І що, по-твоєму, сталося?
— Одне з двох, — відповів Харрі. — Або хтось навідався туди до нас, побачив, що Ендрю висить під стелею, і вимкнув світло. Проблема в тому, що ключі від квартири були виявлені тільки у Отто й Ендрю.
— Але ж у квартирі замок із заскочкою, що замикається сам по собі, — зауважив Водкінс. — Може, цей хтось зайшов, поклав ключ до кишені Ен… ні, тоді незрозуміло, як увійшов сам Ендрю.
Водкінс злегка зашарівся.
— Але суть зрозуміла, — вів далі Харрі. — У мене така версія. Ендрю взагалі не мав ключа від квартири, і всередину його впустив хтось інший, хто або вже там був, або увійшов разом з Ендрю. От у нього ключ був. Невідомий перебував там у момент смерті Ендрю. Потім він поклав ключ до кишені Ендрю, щоб усе мало такий вигляд, ніби той увійшов сам. На користь цього промовляє й те, що ключ не висить на одній низці з рештою. Потім цей «хтось» вимкнув світло і, виходячи, замкнув замок.
Пауза.
— Тобто ти вважаєш, що Ендрю Кенсинґгона вбили? — уточнив Водкінс. — Нехай. Тоді як?
— Вважаю, спочатку Ендрю змусили вколоти собі дуже велику дозу героїну. Очевидно, під дулом пістолета.
— А чому він сам не міг цього зробити, до того як прийшов? — запитав Юн.
— Не думаю, що такий обережний і досвідчений наркоман, як Ендрю, міг випадково допустити передозування. І потім, у Ендрю для цього просто забракло б героїну.
— А навіщо його вішати?
— Передозування не дає стовідсоткової гарантії. І невідомо, як би повівся його організм. Може, Ендрю протягнув би ще скільки, що встиг би все розповісти. Головне — позбавити його можливості чинити опір, щоб без особливих зусиль затягти на табурет і обмотати дріт навколо шиї. До речі, про дріт. Леб’є?
— Експерти перевірили дріт, — почав Леб’є, повільно жуючи зубочистку. — Дроти, які висять під стелею, як правило, не миють. І ми припускали, що там є відбитки пальців. Проте дріт виявився чистим як… е-е.
Леб’є якось невиразно змахнув рукою.
— Як щось дуже чисте? — підказав Юн.
— Авжеж. І, крім наших, більше нічиїх відбитків не було.
— Або Ендрю заздалегідь протер дріт, а потім накинув петлю на шию, не торкаючись її руками, — уголос міркував Водкінс, — або хтось зробив це за нього. Ви це хочете сказати?
— Про це свідчать докази, шефе.
— Але якщо цей хлопець такий розумник, яким ви його змалювали, навіщо він вимкнув світло, коли виходив? — Водкінс обвів стіл поглядом.
— Він зробив це автоматично, — відповів Харрі. — Не замислюючись. Так роблять люди, виходячи з власної квартири. Або з квартири, від якої в них є ключ і куди вони можуть приходити як до себе додому.
Харрі відкинувся на спинку крісла. Він геть змок, як миша, і йому страшенно хотілося випити.
— Гадаю, треба шукати таємного коханця Отто Рехт-наґеля.
До ліфта Леб’є і Харрі зайшли разом.
— Ітимеш обідати?
— Та збираюся, — відповів Харрі.
— Не проти, якщо я з тобою?
— З радістю.
Розмовляти не хотілося. А з Леб’є легко було мовчати.
Вони знайшли вільний столик у кафе «Саудерн» на Мар-кет-стрит. Харрі замовив «Джим-Бім». Леб’є відірвався від меню:
— Два салати з баррамунді, дві чорні кави і доброго свіжого хліба.
Харрі здивовано поглянув на Леб’є.
— Дякую, та я краще утримаюся, — сказав він офіціанту.
— Виконуйте замовлення, — посміхнувся Леб’є. — Мій колега так говорить, бо ніколи не куштував баррамунді.
Офіціант пішов. Харрі поглянув на Леб’є. Той сидів, поклавши обидві руки на стіл долонями вниз, і по черзі дивився на них, ніби намагаючись знайти відмінності.
— Замолоду я якось добирався до Кернза автостопом уздовж Великого Бар’єрного рифу, — сказав він, звертаючись до своїх випещених рук. — І в готелі для туристів зустрів молодих німкень, які подорожували навколо світу. Вони взяли напрокат автомобіль і їхали від самого Сіднея. Німкені детально розповіли мені, де побували, як довго й чому, і як планують свою подальшу подорож. Напевно, це в німців уроджене. Коли я запитав, чи бачили вони кенгуру, вони з поблажливою усмішкою сказали, що, зрозуміло, бачили. І напевно поставили галочку в своєму списку напроти пункту «Подивитися кенгуру». «Ви їх погодували?» — запитав я. Вони здивовано перезирнулися, а потім відповіли: «Звишайно, ніхт». — «Чому? Вони такі милі». — «Але ш вони були мерттві».