Останній із небесних піратів

Розділ вісімнадцятий

Небесний гарцівник

Живчик приголомшено витріщився на Рука.

— А звідки ти знаєш, що він живий? — запитав він. — Парсимон же сказав… Дай-но пригадаю… Так, навіть тепер, по стількох роках, я добре пам’ятаю його слова. Коли я спитав його про Найвищого Академіка Кулькапа, Парсимон похитав головою і відповів: «Тепер там за Найвищого Академіка Вокс Верлікс. А Кулькапове ім’я викреслено з літописів. Убили, просто взяли та й убили, хоча мало хто в Новому Санктафраксі зважиться це вам сказати.» Отаке повів мені Парсимон.

— Але ж він і справді живий! — наполягав Рук. — Ув’язнений у Вежі ночі. Один мій друг. — Хлопець затнувся, зненацька у грудях йому шпигнуло. — Принаймні я мав його за друга, — промурмотів він. — Так от, він розповідав мені, що бачив Кулькапа у Вежі ночі — живого-живісінького! Він навіть сказав, що Кулькап розповідав йому про вас, Живчику, та про пережиті разом з вами пригоди.

— Невже? — видихнув Живчик. Скочивши на ноги, він ухопив хлопця за руки і пильно дивився йому в очі. Довкола них у світлі нового світанку мовкли блукай-бурмила, а по долині розкочувався Живчиків схвильований голос. — Що це за Вежа ночі, про яку ти говориш?

Рук похитав головою.

— Ви тут уже так довго, капітане Живчику, — зауважив хлопець, — що від часу вашого відльоту з Нового Санктафракса, багато чого встигло змінитися. Парсимон вам розповів, що Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, але то ще тільки квіточки, а ягідки.

— Розкажи мені, — попросив Живчик. — Розкажи все, що знаєш!

А довкола двох розмовників уже юрмилися блукай-бурмила — хутряні гори з нашорошеними вушками на чолопках.

— Коли Вокс Верлікс став Найвищим Академіком, то звелів звести в Новому Санктафраксі високу вежу, хоча вже тоді кам’яна хвороба почала роз’їдати летючу скелю. Я чув, та й у бібліотеці читав, що Вокс правив, нібито кам’яна хвороба — то знак, що академіки обернулися на самовдоволених недолуг, і він, Вокс, покладе цьому край.

— Ох, отой ще мені Вокс! — пробурчав Живчик. — Був він погань ще тоді, коли я знав його юним підмайстром у Старому Санктафраксі.

— Але краще не стало, а, навпаки ще гірше, — провадив Рук. — Бачиш, Вокс заснував секту Лицарів-Академіків, так званих Сторожів Ночі. А ті уярмили нижньоміщан, приневолили їх до каторжної праці — не лише на будівництві тієї триклятої вежі, а й у ході здійснення інших великих задумів. Чого коштувала хоча б одна Велика дорога Багнищем! Або Санктафракський ліс, що підпирає хвору скелю.

— Рабство? — перепитав Живчик, гнівно блиснувши очима. — У Нижньому місті?

— Так, я розумію вас, — відповів Рук. — Такій жахливій зраді засад, на яких колись засновано Нижнє місто, багато хто чинив опір. Але Сторожі Ночі були нещадні. І таки домоглися втілення своїх задумів у життя. Частина Лицарів-Академіків — супротивників Воксових планів, відкинулася від свого верховоди, приєдналася до землезнавців, і разом вони започаткували товариство Бібліотекарів-Академіків. — Він помовчав, відтак додав: — Нині ми животіємо, ховаючись у каналізаційних тунелях Нижнього міста…