Моє сторіччя

Усі вони були відставними моряками із субмарин, навіть ті манекени, які пронесли повз нас оббиту червоним, чорним і золотим труну із ґрос-адміралом. На підводних човнах служили й обидва старші брати мого батька (а сам він у кінці війни вступив до ополченців із Фольксштурму). Обидва «знайшли свої холодні моряцькі могили», як каже моя бабця. Один загинув у Північному морі, другий — десь в Атлантичному океані. Один із них був капітан-лейтенантом, інший, мій дядько Карл, — лише старшим боцманом.

Ти не повіриш, Розі. За всю війну затонуло п’ятсот підводних човнів, а на них — близько тридцяти тисяч моряків. І всі — за наказом цього ґрос-адмірала, який узагалі-то був військовим злочинцем. Так каже мій батько. Він ніяк не може зрозуміти, навіщо більшість із цих хлопців, зокрема і його брати, добровільно пішли на ці «плаваючі труни», як він їх називає. Моєму батькові так само стрьомно, як і мені, коли наша бабця на Різдво починає розповідати про своїх «мертвих героїв-синів», з яких вона зробила справжній культ. Через це мій батько постійно свариться з нею. І тепер уже тільки я один іноді відвідую стареньку в її будиночку в Еккернфьорде — і слухаю про те, як вона завжди, ще з часів війни, обожнювала свого ґрос-адмірала. Але в усьому іншому вона нормальна. І якщо чесно, то вона мене краще розуміє, ніж мій батько, який, звісно ж, проти нашого самовільного заселення в порожні будинки. Тому бабця й надіслала цю телеграму мені, а не моєму батькові, на адресу Гермсдорфер-штрассе, 4, де ми живемо вже кілька місяців і навіть непогано облаштувалися — з допомогою людей, які нас підтримують, а це різні ліваки: лікарі, вчителі, адвокати… Гербі та Робі — як я тобі вже писав раніше, це мої найкращі друзі тут, — не дуже зраділи, коли я показав їм телеграму.

— Ти що, дебіл? — спитав мене Гербі, коли я збирав речі. — Подумаєш, одним старим нациком менше! Теж мені трагедія!

Але я сказав:

— Ви не знаєте мою бабцю. Якщо вона каже «приїжджай негайно», треба їхати, й край.

А взагалі, можеш мені повірити, Розі, я навіть радий, що побачив увесь цей цирк на цвинтарі. Там зібралися майже всі, хто не пішов на дно у своїх субмаринах. Це було смішно, трохи страшно, але й стрьомно, чесне слово, — коли всі співали над могилою, а більшість із них виглядали так, ніби вони й досі шукають ворога і мусять вдивлятися в горизонт: чи десь не видно чогось схожого на дим? Моя бабця теж співала — як завжди, дуже голосно. Спершу «Німеччина, Німеччина понад усе», а потім «Був у мене товариш». Це виглядало жахливо. А ще промаршувало кілька нациків із барабанами — у своїх коротких гольфах, попри такий мороз. А над могилою звучали промови, про все на світі, а найчастіше — про вірність. Сама ж труна була не дуже, така собі, звичайна. Я ще й подумав, що можна ж було зробити щось схоже на мініатюрний підводний човен, звісно, дерев’яний, але розмальований як військовий корабель. А всередину вмостити ґрос-адмірала.