Нестяма
- Автор: Жолдак Богдан
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-384-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестяма». Краткое содержание книги:
Ця проза така кінематографічна, що здається, її персонажів знаєш особисто багато-багато років і до кожного з них, попри їхню недолугість, а часто й відверту пришелепкуватість, переймаєшся симпатією.
ISBN 978-617-679-384-7
Богдан Жолдак © текст, 2017
Дарина Жолдак © графіка, 1998
Назар Гайдучик © дизайн обкладинки, 2017
Видавництво Старого Лева © 2017
— іду.
Коли вони з’являються на кухні, Ніна і Люся демонстративно виносять фужери протирати на балкон, там вони виймають по цигарці.
Їх наздоганяє голос Юри:
— Мамо! Мамо! Кинь цигарку!
Відповідає ж Соня:
— Так зіпсувати дитину цю!
Стара жінка Христина Свиридівна одсовує ножа.
— Чому? Я не вважаю Юру зіпсованим хлопчиком.
— Ну, сцьо це за ім’я — Юра? Як йому зити з таким ім’ям? Далі йому?
— Чим же воно погане? — Христина Свиридівна.
— Тепер зе люди називають не так вони. Люди називають: Максим, Єгор, Денис, так називають.
Христина Свиридівна перестає різати:
— Це не просто «Юра». Ти ж не знаєш, на чию честь ми його так назвали? Розказати?
Соня починає сікти густіше.
— На цию? Розказіть.
Христина Свиридівна урочисто повертається до настінного портрета Юрія Сенкевича:
— На честь Юрія Сенкевича.
— А! А я думаю: знайоме лице таке воно... Ви з ним — знайомі?
— Ні, ми з ним тоді ще не були знайомі, коли народився Юра. Це сталося пізніше, — ладнала морквину бабуся.
— Ой, розказіть!
Бабуся відповіла:
— Ну хто так кришить буряки. Рівніше ріж. Коли в нас народився хлопчик, саме тоді до Києва приїхав Юрій Сенкевич. Виступав по телевізору. Бо він сам — родом із Києва.
— Ой! Сцьо ви казете? Ніколи б не подумала я.
— Ясно, що не з Херсона, — пошепки Ніна.
— От ми теж вирішили назвати хлопчика Юрою на його честь. Щоб, коли він виріс, то теж став знаменитим. I написали про це Сенкевичу листа в Москву. I що ти думаєш?
— Сцьо?
— Він нам відповів!
— Прислав портрет? — не стримується Люся.
Бабуся на це урочисто йде до портрета Юрія Сенкевича, виймає з-за нього конверт, видобуває звідти листа:
— Читати?
— Ой, ну сцьо ви!..
— «Дорогі мої кияни! Мені дуже приємно, що в мене так багато друзів у всьому світі. Але те, що в Києві, місті, де пройшли мої дитинство і юність, мене й досі пам’ятають і люблять, мене хвилює й радує найбільше. Спасибі ж вам за це, мої дорогі!»
Соня бере лист:
— «...за це, мої дорогі». Українською мовою це. Це не підробка?
— Тепер ти знаєш, який у нас Юра. Коли він виросте, ми пошлемо його до Москви, на телебачення... Ну хто так кри-ше моркву? А картоплю? Ти б так її свиням різала?
— Нормально порізала її, — оглядає порізане дівчина.
— Ні, не нормально. Так людям не ріжуть. Тобі треба потроху звикати, що чоловік у тебе еМНееС.
— Хто?
— Молодший науковий співробітник.
Соня зціплює зуби.
Кришить кріп.
Христина Свиридівна лагідно бере її за плечі:
— Хто так кришить кріп?
Соня кришить цибулю.
— Хто так кришить цибулю?
Соня ріже петрушку.
— Хто так ріже петрушку? Кому це ти так крупно ріжеш? Свиням?
Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить упритул до Христини Сви-ридівни:
— Ви коли-небудь бацили це, сцьоб свиням різали пе-труску їм?
Христина Свиридівна одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні...
Час «Б»
Там же, так само, лише книг значно більше, вони тепер скрізь. На стіні висить портрет не Сенкевича, а Христини Свиридівни. Балкон заґратований, штаби просвічуються крізь суцільно запнуту фіранку.
Заходить Вова з в’язкою книжок, дивиться, де б їх притулити, наштовхується на таблицю альфа-ритмів, занурюється.
Але Соня не дає:
— Де це ти був?
Володя виринає з таблиці.
— А це вже не твоя справа, де.
— Ми з домовилися, сцьо ти посидиш з доцкою.
— Тобі тез... тьху! теж! корисно посидіти з дочкою.
— У мене — справи!
Але Володя вже ховається до туалету, через горішнє скло Соня бацить, тьху, бачить, як його рука там бере з верхньої полички книжку.
З’являється хутко Анатолій, бо захеканий:
— Квитки — пропали!
— Треба було їх продати їх, — радить Соня.
— Я — не зміг. Я думав, що ти прийдеш. Ждав, ждав, а потім уже було пізно їх продавати. Соню...
Цілує її. Цілує її ще раз.
Шумить вода, з туалету з’являється Володя, він дивиться на них.
Соня до Володі:
— Не мий рук! Візьми винеси відро.
Вова несе відро. Знову поцілунок.
Потім Соня в’яже.
Анатолій читає «Науковий вісник».
Володя на «Зінґері» шиє брюки, коли вони кінчаються, він нарешті не витримує:
— Ч-ч-хи!!
— На здоров’я, — відказує Толя.
— Я давно хотів поговорити з тобою. Може, це не моя справа, але.
— Я слухаю тебе, — виразно читає «Вісник» Толя.