Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Та коли за годину по Едну прийшов Ентоні у смокінгу (як на мене, він аж занадто вирядився), Артур знову розлютився.
— А цей що тут забув? — запитав він, змірявши Ентоні поглядом, повним підозри.
— Він супроводить мене на той захід, любий, — пояснила Една.
— А чому то він тебе супроводить?
— Бо його запросили, серденько.
— Ти не казала, що йдеш на побачення.
— Бо це не побачення. Це вихід в люди. Леді хочуть, щоб ми з Ентоні заспівали для них дуетом.
— А чому тоді мене не запросили, щоб я заспівав разом з тобою?
— Тому що ми з тобою не співаємо дуетом, дорогий мій.
Ентоні, не подумавши, загиготів, і Артур знову крутнувся до нього.
— Вести чужу жінку до «Волдорфа» — ото сміхота, правда?
Ентоні — дипломат до нутра кісток — луснув бульбашку від жувальної гумки й відповів:
— Ну, є трохи.
Артур уже хотів на нього накинутись, та Една спритно вскочила між них двох і поклала свою доглянуту долоньку на широкі чоловікові груди.
— Артуре, любий, май розум. Це професійний виступ — і нічого більшого.
— Професійний, кажеш? То тобі за нього заплатять?
— Це ж благодійний вечір. За таке нікому не платять.
— А мені що з їхньої благодійності? Нічого! — вигукнув Артур, і Ентоні — з його природженим відчуттям такту — знов реготнув.
Я запитала:
— Едно, може, ми з Ентоні почекаємо тебе на вулиці?
— Мені й тут нормально, крихітко, — сказав Ентоні.
— Ні, не треба нікуди йти, — мовила Една до нас обох. — Тут нічого такого не відбувається.
Вона знов обернулася до свого чоловіка. Терпеливий і приязний вираз лиця, із яким вона досі з ним розмовляла, ураз скрижанів.
— Артуре, я йду на благодійний вечір, і Ентоні мене супроводжує. Ми заспіваємо дуетом для безневинних срібноволосих старших пань і зберемо трохи грошей для Англії. Побачимося вдома.
— Ти мене скоро доведеш! — закричав Артур. — Мало того, що всі газети в Нью-Йорку забувають, що я твій чоловік, то тепер і тобі це вилетіло з голови? Ти нікуди не підеш. Я забороняю!
— Ти тільки глянь на нього, — сказав, як завжди ввічливо, Ентоні.
— Ти на себе глянь! — гаркнув Артур. — Ти в тому смокінгу як офіціант задрипаний!
Ентоні знизав плечима.
— Чому «як»? Я деколи ним і є. Зате моя дівчина не купляє мені одяг.
— Забирайся звідси! — визвірився на нього Артур.
— І не подумаю, друже. Мене сюди покликала леді. І тут за нею слово.
— Моя жінка нікуди без мене не ходить! — сказав Артур, і це прозвучало трохи смішно, бо за останні кілька місяців я бачила, що Една ходила без нього не раз і не два.
— Ти їй не начальник, друзяко, — відказав Ентоні.
— Ентоні, прошу тебе, — втрутилася я, ступивши крок уперед і поклавши руку йому на плече. — Ходімо надвір. Нема чого сюди лізти.
— Ти теж, сестричко, мені не начальниця, — Ентоні скинув з плеча мою руку і кинув на мене злісний погляд.
Я відсахнулась, наче від удару. Він ще ніколи до мене не пащекував.
Една глянула на нього, потім на мене.
— Троє малих дітей, — стримано мовила вона. А тоді накинула довкола шиї ще один разок перлин, узяла капелюшка, рукавиці й торбинку і сказала:
— Побачимося о десятій, Артуре.
— Е ні, курва, не побачимося! — крикнув він. — Мене тут не буде! Подивлюсь, якої ти тоді заспіваєш!
Една не звернула на нього уваги.
— Вівіан, дякую, що допомогла мені вдягнутися, — сказала вона. — Гарного тобі вечора! Ентоні, ходімо.
І Една пішла з моїм хлопцем, покинувши мене наодинці зі своїм чоловіком — обох вражених і сторопілих.
Упевнена, що якби Ентоні на мене не гаркнув, я б викинула з голови той інцидент, відмахнувшись від нього як від безглуздої суперечки між Едною та її інфантильним, ревнивим чоловіком. Я сприйняла б це як проблему, що ніяк мене не стосувалася, бо так воно насправді й було. Напевно, відразу вийшла б із кімнати і вирушила до бару разом з тіткою Пеґ та дядьком Біллі. Однак реакція Ентоні мене ошелешила, тож я так і завмерла на місці. Що я такого зробила, щоб заслужити на його уїдливий сарказм? «Ти теж мені не начальниця, сестричко!»
Про що це він узагалі? Коли це я намагалася керувати Ентоні? (Ну, якщо забути про те, що я постійно підштовхувала його перебратися в нову квартиру. І по-іншому одягатися й розмовляти. І не вживати стільки жаргонних слівець. І трохи охайніше вкладати волосся. І перестати цілий час жувати гумку. І не фліртувати з танцівницями. А крім того? Та я давала йому повну свободу!)