Пробуджені фурії

То вже був не голос Юкіо, але я б усе одно не зміг би просунутися далі під його личиною. Я знав замало для того, щоб підтримувати обман, який утримався би проти Плекса, котрий знав Юкіо все життя.

— Мабуть, до Міллспорта, — він набивав собі люльку, певно, щоб розрідити муть від таке в голові. — Юкіо, я мав на увазі, що хіба Танаседа насправді не…

— Куди саме до Міллспорта?

Тоді він зрозумів. Я бачив, як усвідомлення проникає в нього, а тоді він раптом сягнув під верхню поличку. Можливо, десь у його блідому аристократичному тілі й ховалася якась нейрохімічна прошивка, але для нього вона була б не набагато більшою за простий аксесуар. А хімія сповільнила його настільки, що аж смішно стало.

Я дав йому взятися за зброю і навіть трохи витягти її з-під полички, до якої вона була примотана. Тоді я відбив його руку геть черевиком, ляснув його тильним боком долоні так, що він повалився на автоформу й копнув шафку. Оздоблене скло розкололося, стосики паперу злетіли в повітря, а шафка тріснула впоперек. Зброя впала на підлогу.

З виду вона скидалася на компактний осколковий бластер, старшого брата «Рапсодії» під моїм плащем. Я підібрав його й розвернувся саме вчасно, щоб упіймати Плекса, що силкувався намацати на стіні якусь сигналізацію.

— Облиш.

Він застиг, гіпнотично задивившись на зброю.

— Сядь. Он там.

Він повернувся до автоформи, тримаючись за руку в тому місці, де я вдарив. Його щастя, що не зламав, подумав я з жорстокістю, котра тут-таки здалася мені надмірною витратою енергії.

І не підпалив бластером чи що.

— Хто… — він заворушив губами. — Хто ти такий? Ти не Хіраясу.

Я приклав долоню до обличчя й театрально вдав, що знімаю маску театру но. Легенько вклонився.

— Молодець. Я не Юкіо. Хоч він і лежить в моїй кишені.

Його лоб наморщився.

— Що ти, в біса, верзеш?

Я сягнув до куртки й витягнув навмання одну з кортикальних пам’ятей. Це виявилася не дизайнерська штукенція Хіраясу з жовтою смужкою, але з виду Плексового обличчя я зрозумів, що до нього дійшло.

— Трясця. Ковачу?

— Добре вгадав, — я знову сховав пам’ять. — Оригінал. Остерігайтеся підробок. А тепер, якщо ти не хочеш потрапити до однієї кишені зі своїм кумпелем, я пропоную тобі продовжити відповідати на мої запитання так само, як тоді, коли ти думав, що я — це він.

— Але ти… — він похитав головою. — Тобі цього ніколи не подарують, Ковачу. Щоб знайти тебе, вони… найняли тебе самого, дядьку.

— Знаю. Хапаються вже за все підряд, га?

— Не смішно, дядьку. Він же якийсь довбаний псих. Мертві тіла, що він їх залишив у Драві, ще й досі рахують. Вони справді мертві. Пам’ятей не стало і все таке.

Я відчув миттєву кольку шоку, але вона була майже непомітною. За шоком з’явилася та похмура прохолода, що прийшла, коли я побачив на записі Розкопки-301 Антона й «Черепків». Ковач подався до Нового Хоко і провів операцію з посланською енергією. Він забрав те, що йому було потрібне. Головне. А що йому не було корисним, те він залишив позаду димною руїною.