Ідеальна незнайомка

Після вечері на вулиці було темно, а через дощ узагалі геть нічого не видно, тому я не помітила й не почула, як хтось наближався до вхідних дверей, доки коротко не постукали в шибку. Я ввімкнула зовнішній ліхтар і побачила Кайла Донована в джинсах та тонкому плащі, з волосся стікала вода, утворюючи під ногами калюжу. Він підвів очі, наші погляди зустрілися крізь скло.

– Можна до тебе?

Я розсунула двері й відступила.

– Не боїшся, що тебе тут побачать? Чи це офіційний візит?

– Ні, – відповів Кайл, струшуючи рукою з мокрого волосся краплі води. – Неофіційний. – Тоді кинув на спинку крісла плащ, вода потекла з нього на подряпану дерев’яну підлогу. – Ти ж казала, що я вже однаково заплямований, правда?

Він поводився дивно – відвертав обличчя, не було звичної обережності та стриманості – і все моє тіло забриніло, напружилося, ніби готуючись до бою.

– Іноді я думаю, що тебе сюди прислали, щоб випробувати мене. Перевірити, з якого тіста я зліплений, – сказав він, урешті повертаючись до мене обличчям.

Утім, я могла сказати те саме й про нього. Я вагалася, чи можна довіряти його мотивам, чи, бува, не затіяв він нову гру задля отримання інформації? І не розуміла причини такої раптової появи.

Я вхопилася руками за спинку крісла.

– Ну? І з якого ж?

Кайл захитав головою, засміявшись собі під ніс.

– Я мушу закрити цю справу, Ліє. Я зараз на випробувальному терміні, очікую підвищення. Я приїхав сюди, аби почати все з чистого аркуша, розумієш?

Я розуміла. От і Кайла наздоганяє минуле, наступає йому на п’яти.

– Як так? – запитала я.

Він скрушно хитав головою. Навіщо сюди їдуть? Навіщо зриваються з обжитих місць, щоб перебратися сюди й почати все з чистого аркуша?

– На попередньому місці я надто захопився однією справою, надто особисто її сприйняв. Перетнув певні червоні лінії. Знаєш, ти мала рацію. Я понад усе прагну докопатися до істини. І віддам за неї все, що в мене є. – Він підвів на мене очі. – Та справа розвалилася в суді. Він був винуватий, його відпустили, і я просто не витримав. Це досі нестерпно. Я довів його провину, але програв. Ти й гадки не маєш, що це за відчуття.

Я чудово знала, що це за відчуття. І, затамувавши подих, чекала продовження.

– Я так і не зміг оговтатися після того, – продовжив він. – Принаймні у тому невеличкому містечку, де виріс. Тож я попросив про переведення, і ось я тут, роблю те саме, чорт забирай, тільки ще гірше.

У нього по щоці стікали краплі води, і те, як він сповідався, стоячи переді мною, мене страшенно розчулювало.

Ось іще одна річ, якої не навчають у школі: іноді треба просто довіритися своєму внутрішньому голосу.

Поставити на кін усе – і бути готовим до найгіршого, хай там що.

– Здається, Еммі знала Бетані, – прошепотіла я.