Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.
– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?
– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.
– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.
– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.
Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре також, як і волосся. Дивно, подумав, чому це її раптом вразило? Адже недавно ввечері, коли ми сиділи разом, сама розповіла мені про Зальотника і сама сміялася з нього і з його дивакуватої пристрасті відвідувати вдовичок за певною системою: від початку вулиці до її кінця. Мені раптом здалося, що та жінка, котра сміялася в той вечір із цього старого дивака, і ця, яка сидить обіч мене, – зовсім різні істоти, бо відчувають і розуміють світ не однаково.
– Що тобі сказала мадам Пелехацька ще? – сухо спитав її голос, десь таким голосом вона зверталася до батька, коли сердилася на нього.
– Сказала, що ти – остання його надія знайти собі на нашій вулиці жінку…
Говорив цю фразу іронічно, вуста мої розтягувались у посмішці, але мій гумор до неї не дійшов.
– А чого ти вступав з нею в балачки на такі теми? – різко спитала вона.
– А тому, мамо, відповів я м'яко, що я теж живу в цьому домі. І мені аж ніяк не байдуже, хто і з якою метою переступає наші пороги.
– Перестань, – нервово сказала маги. – Ніякої мети в нього нема. Просто живе на світі старий, самотній чоловік. Просто, йому хочеться перекинутися з кимось словом. Заходив він не в один дім, і скрізь із нього насмішкн чинили. А я не можу чинити насмішки з людини, в якої щось болить. Мені жалко його…
Звела гордо підборіддя й дивилася на клаптик синього плеса, а я раптом відчув, що й справді смішного в цій історії ані на мак. Саме це найбільше мене стурбувало, бо коли так, то, чого доброго, цей Зальотник таки переселиться до нас.
– Не будь наївна, мамо, – мовив я жорстко. – Цей самотній чоловік недаремно заходив тільки в ті доми, де живуть удови. Спитував їх, чи вони достойні його всемилостивої уваги.
– Це тобі теж мадам Пелехацька сказала? – сухо прозвучав материн голос.
– Це саме казала мені й ти, – відповів я. – Зрештою, підтвердила й мадам Пелехацька – людина, котра володіє інформацією, вивіреною на численних вуличних вічах кумась.
– Ти дурне взяв собі до голови! – внбухла мати і встала. І поменше слухай отієї пащекухи. Дивно мені, що почав вступати в балачки з бабами!
– Мені самому дивно, – сказав я тоном удаваного девота, – але не я, а зі мною вступили в ту балачку.
– Дурна це розмова, – сказала мати, і на її обличчі зацвіли землисті рум'янці. – Ходи поснідаєш…
Моя мати з батьком, як уже з'ясувалося, духовної спільності мала небагато. Але мимоволі підтягалася до його рівня, читала книжки і навіть її мова стала правильна, майже літературна, з чого позавіч підсміювалися її родичі, які говорили десь таким суржиком, яким балакав і старий Ювпак. Отже, як мені здавалося, навіть вища інтелігентність матері мала б заперечити цей зв'язок, але тут відбувалося щось алогічне: мати поки що Зальотника не проганяла. Зрештою, зустрічалися вони тільки двічі, і я мав час подбати, щоб цей недоладний роман не розпустивсь, як осіння квітка; зрештою, хтозна, чому так різко супроти нього поставився. А Ювпак почав ходити до нас щодня з несхитною настирливістю і механічною пунктуальністю. Для цього вибирав час, коли мати приходила з роботи, попорала найнагальнішу роботу й мала змогу трохи спочити, тобто його висока худа постать у новому костюмі, капелюсі й наваксованих черевиках з'являлася на вулиці саме тоді, коли сонце спускалося до овиду, починало простеляти по дорозі довгі тіні, відтак і від Зальотника відкидалася довга, я б сказав, карикатурна тінь. Ішов залитий світлом, з борлаком над охайно вив'язаною краваткою, з міцно стиснутими вустами, а з кожного обійстя на нього дивилися цікаві тріпотливі очі. Квітли до нього злорадно й задоволено, бо це була розвага для всіх. Він же на те анітрохи не зважав, а йшов строгий, зосереджений й урочистий. Тим‑то мадам Пелехацька не стрималася, щоб не зупинити мене вдруге, освітивши мою персону чемною і підступною посмішкою.