Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
До книжки ввійшов цикл «Легенди старокиївські», написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
– «Мудрість перемагає час…»
В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.
Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:
– Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.
І межі реального зникли.
Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки – її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.
Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.
Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.
– Іди до нас, голубко! – манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.
– «Піп Іван», – тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною:
– Тепер спокійно помру!
Піп Іван-бо – не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика – праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його – жодне! Таж він – бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись – аж доки «не виповниться час»… Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він – найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли «по зорі» Христу поклонитись!
– Отче Іване! Заступись за мене, грішну! – ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.
Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота – її дитина.
І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:
– Іди від нас! Іди геть…
Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще – дорогоцінне пуделко, що дав їй «він», її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! – той, що дав їй щастя…
Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка – там, у смарагді! – намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти – частини власного тіла.
Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.
– Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!
Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:
– Архангел Михайло перемагає смерть!
Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього – єдиного.
– Не золото-самоцвіти даю, – казав-бо Франц, – а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!
Може, в ньому чари переховані?
І берегла дорогоцінний скарб – талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.
Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…
– Буде щасливий! – затремтів радісно голос матері. – Народився з волоссям!
Підвелась з намагою й піднесла дитину:
– Отче Іване! – звернулась до гори, – Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..
Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої питііноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий[78] – дарунок «хрещеного батька». І мати прив’язала до хрестика це: «Дар-зілля»!
78
Існує легенда, що Сен-Жермен завдячував своєму справді дуже довгому життю вживанню коріння женьшеню, якому ще й нині в Хінах (Китаї, – Ред.) приписують могутню силу продовжувати життя.