Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капранови Брати
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— А коли я поголив... - Олесеві сльози настільки не відповідали обставинам, про які йшлося, що я не міг з’єднати все докупи. Хіба що хлопець вже дійшов до тієї стадії сп’яніння, коли будь–які спогади даються погано.
- І коли ти поголив... - підбадьорив я.
— Коли поголив... Він намазував чорну ікру і говорив, щоб я злизував.
— Куди намазував? — уточнив я, не наважуючись зізнатися собі, що точно знаю відповідь.
— На неї... - раптом люто відповів Олесь. — Там, де я поголив.
- І що? — запитав я автоматично.
— А що я мав робити? — він знову припав до пляшки, обливаючись коньяком і слізьми. — А тепер в приймальні всі шепочуться і сміються.
Фармацевтична дія коньяку закінчилася. Світ в одну мить знову розширився до самісінького обрію. Він став великим і паскудним.
Я далеко не аскет і можу собі дозволити деякий секс–екстрим. Звісно, непублічно. Тому примушувати підлеглих до подібних вправ — це вище за моє розуміння. Навіть не можу уявити, що хлопець відчував, нахиляючись до голої дівки з кав’яром на причинному місці, а у двері, як завжди, зазирали охоронці. Ще й гиготіли, певно. Та й сам Паша гиготів, і повія… Але ж і Олесь — жива людина, а хіба може жива людина терпіти публічне сексуальне приниження? Не послати, не відмовитися, а слухняно лизати, що скажуть… Творча людина, поет! Свідомий українець, той самий, що може вийти на вулицю, якщо підтасують вибори…
Куди там він вийде, господи! Буде лизати, буде робити, що наказано. У нього тепер немає межі.
— Слухай сюди, хлопче! — я підняв рукою безвільне Олесеве підборіддя і спробував упіймати його очі. — Якщо ти одразу його не пристрелив, то зараз вже не пристрелиш. Це гарантія. А по–друге, Паша нікому нічого не розповів, бо й сам не пам’ятає. Я його знаю, можеш повірити. І сміються з тебе у приймальні завжди. Нічого нового, козаче. А може, так воно й повинно було статися? Га? Колись же воно мало врешті дійти до краю?
— Що? — підняв каламутні очі поет. Він теж прийшов сюди не слухати, а говорити, викинути на когось свої емоції. Так що моя красномовність пропала задурно, розвіялася у літніх сутінках.
Тому я не став повторювати своїх слів. А мовчки забрав пляшку та приклався до неї, намагаючись за рахунок дози відновити лікувальну дію алкоголю. Але світ вже остаточно оточив мене зусібіч і тиснув на душу своїм паскудством. Філософа Сковороду світ свого часу не зловив. Але тоді був зовсім інший світ та інші правила ловів. Не думаю, що Григорій Савович викрутився б у моїй ситуації. І що б тоді він заповів написати на власному надгробку?
— Олесю, — поклав я руку на плече поета. — Коли ти вже взявся розважати цю публіку, може, варто навчитися грати на скрипці?
— На чому? — не зрозумів хлопець.
— Та нічого. Це так. Сімейні історії.
В нас, як і на кожному подвір’ї української Таврії, біля літньої кухні стояла кобиця. До речі, нещодавно прочитав, що філологи вважають це лемківським словом. Не вірте. Де лемки, а де ми!
Крім того, наша і лемківська кобиці — зовсім різні речі. У них — це колода, на якій рубають дрова. А у нас,
якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я — нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.
Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:
— Дивись обережно. Не виверни на себе.
Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.
Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіромильних глибин, неначе Лохнеське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут‑таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.
А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.
У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза — їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.