Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
Ліра обміркувала цю думку. Вона добре пам'ятала той жахливий крик болю, що його видала пані Кольтер, конвульсії, які трусили її тіло, марення, що миттєво почалося в золотавої мавпи після того, як у кров жінки потрапила отрута… І це була лише подряпина, про що за декілька хвилин по тому, в іншому світі, нагадав її матері лорд Роук. Тож Віл змушений буде поступитися та робити те, що йому скажуть галівесп'яни.
— Утім, припустімо, вони вважають, що він відмовиться, — сказала дівчинка. — Припустімо, вони мають його за безжальне чудовисько, котре просто холодними очима дивитиметься, як ми вмираємо. Можливо, Вілу краще спробувати зробити так, аби його вважали саме таким.
Дівчинка взяла з собою алетіометр, і було вже досить світло, щоб роздивитися його циферблат, тож вона розгорнула свій улюблений інструмент та поклала його собі на коліна. Потроху вона поринула в той транс, у якому їй зазвичай відкривалися численні шари значення та найзаплутаніше павутиння зв'язків між ними. Її пальці шукали символи, а розум тим часом добирав слова: «Як можна позбутися маленьких шпигунів?»
За мить стрілка почала швидше, ніж будь-коли раніше, смикатися туди-сюди — її рухи були такими різкими, що Ліра спочатку злякалася, що може прогледіти деякі ривки та зупинки. Але якась частина її свідомості уважно стежила за ними й відразу ловила значення того чи того руху.
Алетіометр повідомляв їй: «Не намагайтеся цього зробити, бо від них залежить ваше життя».
Це було несподіванкою, до того аж ніяк не приємною. Але Ліра не зупинилася на цьому та поставила нове запитання: «Як ми можемо потрапити до країни мертвих?»
Відповідь була такою: «Спускайтеся. Слухайтеся ножа. Ідіть уперед. Слухайтеся ножа».
Нарешті дівчинка невпевнено спитала: «Чи правильним є те, що ми збираємося зробити?»
«Так», — миттєво відповів алетіометр.
Ліра позіхнула, виходячи із трансу, та заправила волосся за вуха, обличчям і плечима відчуваючи перше тепло сонця. Світ, у якому вони перебували, також прокидався: заворушилися комахи, а сухі стеблинки, що росли на гребені дюни, почали хитатися під легким вітерцем.
Дівчинка загорнула алетіометр і повернулася на те місце, де спав Віл. Аби нажахати галівесп'ян, Пантелеймон набув вигляду найбільшої із тварин, у яких він міг утілюватися — лева, — але на шевальє це, здається, зовсім не справило враження. Він сидів над магнітним резонатором, щось передаючи в ефір, і коли він закінчив, Ліра спитала його:
— Ви розмовляли з лордом Ізраелем?
— Із його представником, — відповів Тіаліс.
— Ми не підемо до нього.
— Саме це я йому повідомив.
— І що він відповів?
— Його слова призначені для моїх вух, а не для твоїх.
— То й нехай, — промовила дівчинка. — А ви одружені з леді Салмакією?
— Ні. Ми лише колеги.
— У вас є діти?
— Немає.
Відповідаючи дівчинці, Тіаліс продовжував пакувати магнітний резонатор. Коли він завершив це, леді Салмакія, що прокинулася, дуже граціозно підвелася із заглиблення, котре вона вирила у м'якому піску. Бабки все ще спали на своїх прив'язях зі шнура завтовшки як павутиння, їхні крила були покриті краплинками роси.
— У вашому світі є великі люди, чи вони всі малі, як ви? — спитала Ліра.
— Ми можемо впоратися з великими людьми, — не дуже люб'язно відповів Тіаліс і відійшов, аби переговорити з леді. Вони розмовляли надто тихо, щоб Ліра могла їх почути, але вона з задоволенням спостерігала, як маленькі люди вмиваються росою з піщаного очерету. Дівчинка подумки звернулася до Пантелеймона: «Уяви собі краплі води розміром із кулак! Мабуть, для них вода виглядає зовсім іншою, ніж для нас, і їм важко увійти в неї — поверхня краплі є для них чимось на кшталт оболонки надувної кульки». «Не забувай, що я можу ставати твариною, навіть меншою від них», — так само подумки відповів дівчинці деймон.
Вона подивилася на Віла й побачила, що хлопець прокидається. Перше, що він зробив, це озирнувся в пошуках галівесп'ян, котрі відразу припинили свою розмову й почали уважно за ним стежити.
Хлопець перевів погляд на Ліру.
— Я хочу дещо сказати тобі, — повідомила дівчинка. — Іди сюди…
— Якщо ви хочете віддалитися від нас, — пролунав чіткий голос Тіаліса, — ви повинні залишити ніж. Утім, можете розмовляти тут.
— Хіба ми не можемо побути наодинці? — обурено вигукнула Ліра. — Ми не бажаємо, щоб ви почули нашу розмову!
— То йдіть, але залиште ніж.
У полі зору більш нікого не було, а галівесп'яни, безперечно, не змогли б скористатися ножем. Віл пошукав у рюкзаку, дістав звідти флягу з водою та два м'ятних тістечка, подав одне з них Лірі й разом із нею пішов схилом дюни.