Червоногрудка

— Так, що тоді? — Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». — Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, — сказала вона. — Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?

— Еге ж, — відповів Харрі.

Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.

— Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?

— Кабінет Харрі — аж у кінці коридору, — сказав Курт Мейрик.

— Он як. — Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. — Отже, в кінці коридору?

Харрі понуро кивнув.

— Ну, що ж, — підсумував Мейрик. — Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.

Харрі чекав запрошення. Його не було.

— Ми ще поговоримо, — сказав Мейрик.

Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.

«Theres something else: the afterworld…»[49]Волер сів у крісло і зачинив двері.

— Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, — сказав він. — їдьмо.

— Добре, — сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.

— Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?

— Мені?

— Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.

— А-а.

«Треба зателефонувати Харрі».

— Щось сталося?

Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.

— Сталося? А що мало статися?

— Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.

— Нічого не сталося, Томе.

— Хто-небудь дзвонив? Ей! — Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. — Ти що, зустрічної не помітила?

— Sorry.

— Може, я сяду?

— За кермо? Навіщо?

— Тому що у тебе такий вигляд, як у…

— Як у кого?

— Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?

— Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?

«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».

— А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?

— Що? — Елен з жахом поглянула на нього.

— Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…

— Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!

Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.

— Гаразд, Єльтен, — сказав Волер. — Розслабся, я просто спитав.

Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.