Смерть — діло самотнє

Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:

— То ви жива…

— Годі вже мене ховати, і висякайте носа. — Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. — Милий боже, я всіх пошила в дурні.

— Але навіщо, навіщо?

— Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.

— А ви йому не писали, цебто не запрошували?..

— Запрошувала? Боже, який несмак!

Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.

— Нікого не видно?

— Він більш не прийде, Констанс.

— От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.

— Ви не помилилися.

— Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякий припас і залишила там оцього «форда». А сама повернулася.

Вона вискочила із старого «форда» й повела мене до задніх дверей будинку.

— Вночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з'явився, побігла на берег, гукнула: «Йди ти під три чорти!» — та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. З півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом нa південь і вийшла з води проти свого старого бунгало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувала себе пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.

Вона поцілувала мене, відімкнула будинок, а тоді ми пройшли до чільних дверей, що вели на прибережну терасу, й широко розчахнули їх, даючи вітрові шарпати завіси й мести на плитки піском.

— Господи, хто це в біса тут жив? — вигукнула Констанс. — Я наче власний привид, що повернувся додому. Мені тут уже ніщо не належить. Ви коли-небудь відчували, повернувшись після довгої відсутності, як усі предмети в домі — меблі, книжки, радіоприймач — немовби ображаються на вас, як ото занедбані коти? Не хочуть вас визнавати. Відчували? От і тут суща домовина.

Ми пройшлися по кімнатах. Меблі, вкриті, наче простирадлами, білим порохом, занепокоєно ворушилися, невдоволені тим, що їх потурбували.

Констанс висунулась із чільних дверей і голосно гукнула:

— Гаразд, сучий сину! Хай тобі сто чортів! — Тоді повернулася до мене. — Знайдіть ще шампанського. Замкніть будинок. У мене від нього мурашки по спині бігають. Геть звідси.

Тільки безлюдний берег та безлюдний будинок бачили, як ми від'їжджаємо.