Андрій Лаговський

Двірник позносив професорове збіжжя, допоміг йому порозпаковувати та порозташовувати все. Професор і сам помагав йому поратися, ставив привезені книжки на ті місця по полицях, на які треба було. Нарешті все було пороблено, і двірник, зачинивши двері, пішов. Професор зостався самотою. Зупинившись на самісінькому порозі поміж великою кабінетною кімнатою та спальнею, він мовчки дививсь і не сідав ніде. Потім криво осміхнувся кутиком рота.

— «И возвратихся, аки пес, на блевалище своє». — «Oui, je me suis retourné a mes vomissements», — голосно і повільно процідив собі він, згадуючи начебто якийсь уступ із Біблії та й навмисне даючи йому гумористично-курйозний французький переклад. Тільки ж гумор той був і недовгий, і силуваний, Henkershumor, гумор вішальника перед катом. Лаговський іще раз зоглядівсь — і здалося йому, ніби й стіни й стеля важніють над ним і його здавлюють своєю ваготою. Може, треба б було піти звідси геть, на подвір’я, на вулицю та походити по Москві? Себто знов оддатися своїм сірим думам, серед сірої погоди, і знов не могти втекти од себе? Ні, краще вже сісти й щось робити, коло діла якогось поратися!

Професор подумав та й, підійшовши до полиць із книжками, потяг звідти два старі математичні видання XVIII віку, в давніх шкуратяних палітурках. На спинці однієї з тих книг було витиснуто золотими літерами: Euler, Institutiones calculi differentialis[56] — і дата: 1755. На другій книзі напис — Grüfon, Supplement zu Euler’s Differentialrechnung[57] 1798. Професор хвилину поміркував, далі пошукав в обох працях потрібні йому уступи — та й за дві хвилини він, наче не допіру з дороги приїхав, уже пильно писав, вичисляв, перекреслював і знов вичисляв. Потім він нашвидку начеркав формулу Маклорена: