Майстер реліквій

— Що саме? — спитав Дісмас.

Раптом обличчя Магди змінилося.

— Цей Караффа, управитель герцога. Він мені не подобається.

— Він насмілився?..

— Ні. В кімнаті нас було троє. Всю ніч. Караффа з мене очей не зводив. Але це була не хтивість, чи як ти це називаєш.

— Він італієць, — сказав Дюрер, — «хтивість» — те саме слово.

Магда розмірковувала.

— Не думаю, що він міг би.

— Євнух? — спитав Наткер.

— Ні. Мені здалося, що його не хвилюють жінки.

— Содоміт.

— Знову ні. Його взагалі не хвилюють ні жінки, ні чоловіки у цьому плані. Він дивився на мене постійно. Наче я будь-якої миті здатна вихопити кинджал і вбити його герцога. Він не міг обшукати мене, бо я монахиня. Але кожного разу, коли герцог казав щось у гарячці, Караффа відчайдушно нервував. Здавалося, що…

— Продовжуй!

— Наче він боявся, що герцог розповість мені те, що мені ні в якому разі не треба знати.

Дісмас міркував.

— Лоренцо — правитель Флоренції та Урбіно. Звісно, у нього повно таємниць, які управитель не хотів би довірити незнайомцям.

Магда замислилась, дивлячись у вікно.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Чому ти така стурбована?

— Гей, сестричко, відпусти свого язичка на волю! — втрутився хтось із ландскнехтів.

Магда все ще вагалася. Нарешті вона вимовила:

— Можливо, ми не єдині, хто приїхав до Шамбері, щоб украсти плащаницю.

Всі повитріщалися на неї.

— Він… він сказав щось особливе, що ти зробила такий висновок?

— Ні. Це лише відчуття. Через те, що Караффа так нервував, коли його хазяїн починав марити. Нарешті герцог заснув. По-справжньому, не від ладануму. І я пішла.

Конрад плеснув долонями по колінах.

— Ну що, хлопці, позмагаємось?

Наткер пирхнув.

— З італійцями, чи що?

— Не у боротьбі, Наткере. У крадійстві. Крадуть макаронники неперевершено.

— Це правда, — сказав Анкс. — Так говорить Біблія. Це ж макаронники винайшли крадіж.

— Де ти бачив таке у Біблії? — спитав Наткер.

— Брешеш, — виправив Конрад. — То євреї започаткували крадіж.

— Ні, — відказав Наткер, — євреї започаткували позики під заставу. Італійці започаткували крадійство.

Дісмас знайшов прихисток від безглуздого патякання ландскнехтів у віддаленому куточку апартаментів.

Він розмірковував: може, Магда права? Він дослідив усі можливості, щоразу, так би мовити, змінюючи ракурс, і щоразу доходив висновку, що у цьому припущенні немає сенсу. Щоб герцог — могутній правитель третини Італії — поцупив реліквію у іншого герцога? Бути цього не може.

Тому він суворо сказав Магді:

— Це неможливо.

— Я не казала, що впевнена в цьому, Дісмасе. І чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

— Я лише намагаюся встановити, чи є у цьому хоч краплина істини.

— Я ж і кажу, що не впевнена.