Таврований

І ось, коли навколо гримлять вибухи, коли навколо ллється кров, їх відвідало таке щастя: бути разом всією родиною. Домна Данилівна гладила руки чоловіка, говорила йому ласкаві заспокійливі слова, що він одужає, що доля подарувала в ці часи їм таке щастя, про яке можна тільки мріяти.

Семен Васильович мовчки слухав її тихі промови, як музику. Згадував, як в Кадіївці познайомився з молоденькою вчителькою. Комсомолкою. Дівчиною, яка, як і він, мріяла про рівність, справедливість, братерство. Що в країні, де влада пролетаріату, вони зможуть прожити щасливе життя.

І ось доля дала їм мить щастя, яку треба ловити.

— Прочитай Болконського, — прохрипів ледве чутно Руднєв.

Домна Данилівна дістала томик роману Толстого «Війна і мир». Ці томики Семен Васильович постійно возив із собою. Він міг викинути з торбинки що завгодно, тільки не їх.

Домна Данилівна присіла біля чоловіка. В кофті, в білій хустині, у спідниці. Вона одягалася, як сільська жінка. Але в її зовнішньому вигляді з чорним підстриженим волоссям все одно вгадувалася освіченість і інтелігентність. Вона здавалася курсисткою з картин радянських художників.

Домна Данилівна знайшла місце про князя Болконского, яке знала, тому що разом з чоловіком читала і перечитувала Толстого. Відкрила сторінку і прочитала:

— Лягай! — Крикнув голос ад’ютанта, який притиснувся до землі. Князь Андрій стояв у нерішучості. Граната, як дзига, димлячи, крутилася між ним і лежачим ад’ютантом, на краю ріллі і луки, біля куща полину.

«Невже це смерть? — Думав князь Андрій, зовсім новим заздрісним поглядом дивлячись на траву, на полин і на цівку диму, кучеряву від розкрученого чорного м’ячика. — Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря…» — Він думав це і разом з тим пам’ятав про те, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він ад’ютанту. — Який… — він не договорив. В один і той же час почувся вибух, свист осколків як би розбитої рами, задушливий запах пороху — і князь Андрій рвонув убік і, піднявши догори руку, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилася по траві велика пляма крові…

Їх читання перервав Григорій Якович Базима. Він десь дістав десяток перепелиних яєць. Обережно вийняв згорток з кишені кожуха, передав Домнікії Данилівні маленькі яйця. Лікарі рекомендували такі.

— Здорово! — Не втрималася від захоплення Домна Данилівна.

— Він слухається? Дотримується режиму?

— Як би не так. Кожен день поривається встати. Мало йому кровотеч, температури, перепадів тиску.

Семен Васильович, який сьогодні вже не міг говорити, разом з тим, узяв листочок паперу, написав: «Я — комісар загону і вимагаю двічі на добу доповідати мені обстановку»…