Несказане

Нат знову з’явився у дверях, застібаючи верхній ґудзик сорочки з «огірками».

— Що думаєш?

Лідія закусила губу. Блакитний малюнок на білому тлі пасував йому; він здавався худішим, вищим, більш засмаглим. Ґудзики були пластикові, але сяяли, мов перлини. Нат уже мав зовсім інший вигляд, ніби це був не він, а хтось, кого вона знала дуже давно. Лідія вже за ним сумувала.

— Краще іншу, — сказала вона. — Ти їдеш у коледж, а не в «Студію 54».[33]

Але вона знала, що Нат уже сам для себе все вирішив.

Того ж таки вечора, уже близько півночі, Лідія навшпиньки ввійшла до Натової кімнати. Вона цілий вечір хотіла розповісти братові про батька та Луїзу, про те, що того дня бачила в авто, що між ними абсолютно точно щось відбувалося. Досі Нат мав такий заклопотаний вигляд, що втримати його увагу було не легше, ніж дим у долонях. Це її останній шанс. Уранці він поїде.

У темній кімнаті горіла одна маленька настільна лампа, й Нат у своїй старій смугастій піжамі стояв навколішки на підвіконні. На мить Лідії здалося, що він молиться, і збентежена тим, що застала його в такий момент, ніби побачила голим, — вона вже зібралася зачиняти двері. Тоді Нат озирнувся на звук її кроків з усмішкою, такою само сліпучою, як місяць, котрий щойно почав підійматися над обрієм, і Лідія зрозуміла, що помилялася. Вікно було відчинене. Він не молився, він мріяв — а це практично одне й те саме, Лідія це згодом зрозуміє.

— Нате, — почала вона. Потік усього, що хотіла сказати, промчав у її думках: «Я бачила». «Я думаю». «Мені потрібно». Такі великі поняття мусила стиснути до крихітних гранул слів. Нат, здавалося, не помітив.

— Подивися на це, — прошепотів він із таким захватом, що Лідія стала навколішки поряд із ним і визирнула назовні.

Небо над ними було глибокого чорного кольору, cхоже на басейн із чорнилом, усіяне зірками. Вони геть не нагадували зірки з її книг, каламутні й круглі, мов краплі роси. Ці виявилися гострими, наче бритва, й кожна краяла небо своїм різким світлом. Коли дівчина відкинула голову назад, то не побачила ні будинків, ні озера, ні ліхтарів на вулиці. Усе, що можна було бачити, — небо, таке величезне й темне, що мог­ло розчавити. Ніби опинилася на іншій планеті. Ні — неначе плавала в космосі, зовсім сама. Пошукала сузір’я, які бачила в Ната на плакатах: Оріон, Кассіопею, Велику Ведмедицю. Діаграми з їхніми прямими лініями, основними кольорами й схематичними зображеннями тепер здавалися дитячими іграшками. Зірки сліпили очі, мов блискітки. «Ось який вигляд у нескінченності», — подумала вона. Від чистоти цих зірок її переповнили почуття, подібні до уколів у серце.

— Це неймовірно, правда? — тихо пролунав голос Ната з темряви. Він уже ніби долітав з відстані багатьох світлових років.