Потопельник у рожевих рукавичках
- Автор: Котовський Андрій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Арій
- ISBN: 978-966-498-516-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Потопельник у рожевих рукавичках». Краткое содержание книги:
Серед шанувальників класичного детективу однією з улюблених героїнь, поза сумнівами, є міс Марпл безсмертної Агати Крісті. І ось, нарешті, в сучасній Україні у неї з’явилася молодша сестра.
Ця книга — справжній детектив. Без втручання потойбічних сил, без розпливчастих припущень. Герої та антигерої «Потопельника у рожевих рукавичках» та «Кота без чобіт» живуть серед нас, тут і зараз. І розв’язати ребус злочину можна лише за допомогою власного розуму та сміливості.
— От і кайф! Я ж до тебе, Нелечко-цукерочко й співав! Так-так, не до племінниці..
Едик випинав живота в іншій, джинсові сорочці. Пахтів не перегаром — одеколоном. Лобода несподівано усміхнулася:
— Привіт! А ходи-но сюди, до мене…
Підтоптаний кавалер, здавалося, не знав, чи вірити у таку приязність. Проте вагався лише мить, змовницьки ковзнувши у хол. Раз! — Соломія різко опустила униз ручку дверей, зачинивши вихід на терасу. Звичайно, відчинити — раз плюнути, але вона відрізала гостя від клямки, й, наступаючи на його живіт, грізно засичала:
— На кухню! Бігом!
Всі «ти чого» та «що таке» лишила без відповіді. Легенько (але ж шльопнувся, розгублений, переляканий) штовхнула в груди, примушуючи сісти на табуретку. («Не втратити темп! Приголомшити!») Розвернулася до арки й крикнула:
— Хлопці! Усе путьом! Впіймався. Поки що я сама, гукну, то підстрахуєте!
— Здуріла… Які…хлопці? Та я міліцію…
Едик шепотів, з острахом косуючи на стелю. А Лобода, пристукуючи по столі схопленою зі стіни важкою качалкою, карбувала: «Ми тобі — і міліція, і реформована поліція, і хрен на мордяку. Жени ключі! Ну?!» Мужик вирячив очі:
— Та не маю ж! Я ж тут, у Києві, по знайомих, де на ніч пустять, мені ж ключів не дають…
— Не клей горбатого до стінки. Ті ключі, що тута злизнув, ну?
Едик квапливо копирсавсь у своїй напханій торбині. Звідтам на підлогу жабою вивалилася зіжмакана, відверто брудна майка у синю смужку. Поряд з нею задзеленчала зв'язка сріблястих ключів.
— Я не хотів! Я не кидав, це випалося, не бий!
Він зігнувся на табуреті. Соломія перекинула качалку в ліву руку, а правою відпустила дзвінкий ляпас по опецькуватій щоці:
— Спокійно й по пунктах. Коли ти заходив сюди. Мається на увазі так, що тебе не бачили. Що робив, що брав. І не помилися, бо про відеоспостереження ти й не подумав, еге? Розповідаючи, ти просто підтверджуєш, що тобі можна вірити. Або — не підтверджуєш. І тоді ми тобі («Господи, де ці „ми“?»)…
У круглих очах блиснули сльози. Губи засмикались. Едик ногою намагався заштовхнути брудну одіж під табурета.
— Бий! Не ти перша!..
Заходився перераховувати, та не свої злодійські візити в котедж, а як били. «І та сволота, татусь-не татусь, коли до нас перся, коли мама Муся не бачила… І в ментярні, і…» Лобода витягла з кишені, по столу штовхнула пачку сигарет, запальничку: «Ближче до теми!»
Що ж, так і було. Ключі він поцупив, коли втерся привітати з купівлею дому. Залазив — зо три рази. Роздобув пару пляшок з бару. Раз потяг ковбасу — «суха, дорогуща». У той день, коли була метушня з осою, ну, коли він лід давав, так зайшов без ключів, через терасу:
— Дивіться там на своєму відео, а я — все, як було…
— Отже, дрібний злодюжка. А похвалявся, що повбивав би!
Едик подивився здивовано.
— Так — п'яний же був. Коли казав. Ну, і так, ти, коли кажеш — «вбила б», то вбиваєш, га?
— Значить так. Досить тут, у Києві, по знайомих проїдатися. Сьогодні ж — на поїзд! Перевіримо.
Лободі здалося, що до дверей її заручник ішов на тремтячих ногах. І раптом, несподівано, вона гукнула його. Дістала свій гаманець. Простягла дві купюри по сто гривень. Добавила двадцятку й десятку: «На квиток».
— А… Забагато, є й дешевші…
— Значить — поснідаєш.
Заклацнула двері. Повернулась у кухню. Притислася спиною до стіни, й повільно присіла навпочіпки. Аби через хвилину піднятися, струсонути головою, забрати з підлоги ключі.
Тут і зараз — 6. Таємні обійми
Увечері Лобода намірялася розповісти Зайцеві про свою аферу барвисто та весело. Бо ж і справді — цирк на дроті! Не кажучи про «грізних хлопців у засідці», на яких посилалася, не кажучи про фантазію з відеозаписом усіх пересувань у будинку — чого ватує одна качалка в її руках…
Та веселощі не розгорялись. У правій долоні огидно відчувалася чужа щока, драглиста. Нещасна?
Заєць раптом стиснув у своїй саме цю її руку:
— Соломіє, ти таки хочеш отримати по голові? Ну, гаразд, типчик обгадився з переляку. І дійсно, не схоже, що такий наважиться отруїти, чи що там іще. І — аргумент: повіривши, що все фіксують приховані камери, він у дім більше не поткнеться.
Але ж! Усе могло бути не так, щоб аж весело. Був би цей Едик іншої вдачі, вона, саме вона, одна в цій халабуді, могла б ще й як нарватися!
Лобода знизала плечима. Потяглася до своїх аркушів. Чорною ручкою акуратно, хрест-навхрест, перекреслила нотатку «Едик». Подумала, й поставила плюс коло пункту, де серед «непоняток» були зазначені шарудіння у кухні та холі, що налякали Асю.