Ліс таємниць

— Не думайте, що це кінець, — прошипів він. — Я ще буду провідником. І добре подбаю про кожного кота, який захоче піти зі мною. Темносмуже?

Вогнесерд витягнув шию, щоб побачити головного послідовника Тигрокігтя. Він навіть очікував, що ось Темносмуг устане і приєднається до воєводи, але ошатний смугастий котик не зворухнувся, згорьовано опустивши плечі.

— Я довіряв тобі, Тигрокігтю, — відмовився він. — Я думав, ти найкращий вояк у цьому лісі. А ти змовлявся із цим… цим тираном… — Вогнесерд знав, що мова про Хвостолома, — але і слова мені не сказав. І зараз хочеш, щоб я пішов із тобою?

Темносмуг демонстративно відвернувся, а Тигрокіготь лише знизав плечима.

— Мені потрібно було заручитися підтримкою Хвостолома, щоб налагодити контакт із волоцюгами. Хочеш сприймати це як щось особисте — що ж, справа твоя, — гаркнув воєвода. — Довгохвосте?

Довгохвіст нервово здригнувся.

— Піти з тобою, Тигрокігтю? У вигнання? — його голос стрибав. — Я — ні, я не можу. Я відданий Громовому Клану!

«А ще ти боягуз», — про себе додав Вогнесерд, відчуваючи запах страху, який залишив по собі Довгохвіст, пірнаючи у глиб юрби.

Уперше на морді Тигрокігтя промайнула непевність, коли один за одним його зреклися навіть ті коти, яким він довіряв.

— А що ж ти, Порохошубе? — допитувався воєвода. — Зі мною ти матимеш більше наживи, аніж будь-коли мав би у Громовому Клані.

Молодий брунатний вояк підвівся і пройшов повз котів, аж поки не став віч-на-віч із Тигрокігтем.

— Я рівнявся на тебе, — нявкнув Порохошуб чистим, гучним голосом. — Я хотів бути схожим на тебе. Але Рудохвіст був моїм виховником. Йому я зобов’язаний більше, ніж будь-кому іншому. А ти його вбив, — від тамованих горя й люті у нього затремтіли лапи, але він вів далі. — Ти вбив його, а ще зрадив Клан. Я радше помру, ніж піду за тобою.