Донор для небіжчика

Через хвилину вони залишилися самі. У процедурному кабінеті, як і раніше, горіло яскраве світло. Тишу порушувало лише дихання двох чоловіків.

Але вони недовго залишалися самі, хоча двері не відчинялися жодного разу.

У процедурному кабінеті виник маленький лікар, кругленький і рожевощокий, надзвичайно схожий на доброго лікаря Айболитя. І ще одна постать — набагато крупніша, яка чимось нагадувала санітара. Обличчя в санітара було плоске, наче намальоване, довгий розстебнутий халат (оскільки на ньому не було ґудзиків), відкривав могутні безволосі груди й мускулистий живіт.

Несподівані відвідувачі нагадували рухомі фігурки, створені з диму.

Маленький лікар, схожий на Айболитя (у дванадцятирічного Гери чомусь виникла впевненість, що його варто називати Ай-Болить), підійшов до сплячого Лозинського й заговорив. Голос у нього був приємний.

«Ти, напевно, не дуже зрадів би нашій зустрічі, Феліксе, якби міг знати, — м’яко вимовив Ай-Болить, — якби… — він захіхікав, — …ти знав про всі наші зустрічі. Але зараз ти знову можеш мені зробити одну маленьку послугу. Я погоджуюсь і на таке співробітництво… колего, — він знову хіхікнув і витягнув з кишені свого білосніжного акуратненького халата щось схоже на шприц із довгою голкою. Всередині була якась слизька темно-сіра субстанція (хоча це й перебувало всередині шприца, в Гери виникло відчуття чогось саме слизького). — Це моє маля. Я дуже довго працював над ним, і для мене дуже важливо, щоб ти, Феліксе, все виконав правильно. Я покладаюсь на тебе. Може, колись я винагороджу тебе, якщо ти побажаєш… якщо припиниш упиратися…»

Потім він уклав дивний шприц у руку Лозинського й дав короткі чіткі вказівки.

Спочатку Гера подумав, що шприц вивалиться з безвладної долоні сплячого хірурга на підлогу, але рука лікаря стислася, і він почав уставати з кушетки. Його очі, як і раніше, залишалися закритими. Видовище було не з приємних.

Лікар підійшов до Германа. Застромив голку шприца в перехідну гумову трубку крапельниці, з’єднану з рукою Германа, і ввів вміст шприца. При цьому він усе виконував так, наче прекрасно бачив із закритими очима. Хоча рухами нагадував повільного обережного робота.

«Прекрасно, молодець, Феліксе! — похвалив задоволений Ай-Болить і забрав назад свій порожній шприц, коли Лозинський закінчив і знову ліг на кушетку в тій самій позі, немов нікуди й не підводився. — Дуже добре, Феліксе, це тобі обов’язково зарахується, і… я не прощаюся».

Потім, посміхаючись, маленький лікар наблизився до Германа.

«До зустрічі через півтора року», — його очі, немов у мертвої ляльки, яскраво блиснули. Хоча він і посміхався, його очі залишалися зовсім мертвими.

Але не байдужими.

«Як тобі сьогодні наш Фелікс? — Ай-Болить обернувся до величезного санітара, що височів за ним, як статуя. — Правда, він може бути золотком?»