П’ятий номер

– А чого ж? Інвалід і двоє дітей у підвалі…

– То, може, тоді й повернешся?

Він задумався. Мав приплющені очі, від млявого світла, що його розливала квола лампочка, лице його стало жовтаве і наче неживе. І, дивлячись на це жовтаве обличчя, зовсім печально стало Гані. Знала вже: знову залишається сама в цій порожній квартирі, знову їй приходитимуть тільки листи й посилки. І знову ходитиме на пошту, де її вже й так знають. Їй раптом захотілося згодитися: покинути цю квартиру і піти світ за очі за цим невгамовним чоловіком, з яким так тісно зв’язала її доля. Дивилася на нього і раптом відчула, що любить його. Побачила в ньому ту силу, на яку можна покластися, хоч яке нерухоме й жовте було під цю хвилю його обличчя. Водночас і страх її поймав: страх перед незнайомим і широким світом. Страх, що, піддавшись своєму пориву, вона може згубити назовсім ту добру тишу, що все-таки жила в її домі.

– Спиш, Миколо? – тихенько спитала вона.

Він миттю розплющився.

– Ні, а що?

– Та оце я таке подумала, – ніяково засміялася Ганя. – Коли я покину цю квартиру… ну, сам знаєш… її можуть дати Горбатому й Вальці!