Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання
- Автор: Пиранделло Луиджи
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00733-0
- Переводчик: Галина Васильевна Бережная
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання». Краткое содержание книги:
Цього дня в просторій, розкішно вмебльованій вітальні ми не застали нікого. Щоправда, не зовсім так. Посеред кімнати стояв мольберт, а на ньому незавершена картина — портрет Мінерви, Пепітиної болонки: чорна собачка розляглася на білому кріслі, поклавши голівку на передні лапи.
— Твір художника Бернальдеса! — урочисто оголосив Папіано, наче знайомив нас із поважною особою і чекав низького поклону.
Першою до вітальні зайшла синьйорина Пепіта Пантогада зі своєю гувернанткою синьйорою Кандідою. Я бачив їх обох у напівтемряві своєї кімнати, а тепер, при денному світлі, синьйорина Пантогада видалась мені зовсім іншою. Правда, не в усьому, але ніс… Невже й тоді, в моїй кімнаті, ніс у неї був такий самий? Мені здавалося, що він маленький, трохи кирпатенький, а виявилось — орлиний і чималий. А втім, вона дуже гарна: очі іскристі, чорне волосся лискуче й кучеряве, чітко окреслені вуста яскраво-червоні. Доладний стрункий стан облягає гарна темна сукня в білий горошок. Лагідна привабливість білявої Адріани зблідла в порівнянні з Пепітиною вродою.
І нарешті я зрозумів, що то за копиця на голові в синьйори Кандіди! Розкішна руда перука з кучерями, а на ній блакитна шовкова хустина, велика, ніби шаль, зав’язана на шиї. В такому яскравому обрамленні її худеньке прив’яле обличчя видавалося надто безбарвним, хоч і було щедро намащене кремом, рум’янами та білилами.
Тим часом болонка Мінерва надривно гавкала, аж заходилась, не даючи нам як належить привітатися з Пепітою та її гувернанткою. Бідолашна собачка гавкала не на нас, а на мольберт та на біле крісло, яке, мабуть, було для неї місцем тортур. То гнівно протестувала її змучена душа. Мінерві хотілося вигнати з вітальні кляту триногу. А та стояла нерухомо, і це дратувало болонку ще дужче. Вона то розлючено плигала на мольберт, то з гавкотом відступала, а тоді накидалася знову.
Мінерва була справді потворна: маленьке гладке тільце на тонесеньких лапках, очі каламутні від старості, шерсть на голові вицвіла, а на спині, біля самого хвоста, геть вилізла, певне, тому, що Мінерва полюбляла завзято тертися тим місцем об шафи та перекладинки стільців. Я дещо знав про цю її звичку.
Пепіта схопила болонку за шию і кинула на руки синьйорі Кандіді, вигукнувши:
— Замовкни!
В цю мить до вітальні швидко зайшов дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта. Зігнутий в три погибелі, він умостився на своєму кріслі біля вікна, затиснувши ціпок між колінами. Глибоко зітхнув і всміхнувся смертельно втомленою усмішкою. Його чисто виголене змарніле обличчя, зоране вертикальними зморшками, було бліде, як у мерця, зате очі горіли живим юнацьким завзяттям. На скронях і вздовж щік тяглися густі пучки волосся, схожі на вологий попіл.
Він вельми приязно привітався з нами (розмовляв з різким неаполітанським акцентом) і попросив свого секретаря показати мені речі, які свідчили про його, маркіза, відданість Бурбонській династії. Ми підійшли до квадратної картини, прикритої зеленою тканиною, на якій було вишито золотом: «Я не приховую, а зберігаю: підніми мене й прочитай», і дон Джільйо попросив Папіано зняти картину зі стіни і подати йому. У рамці під склом виявився лист від П’єтро Уллоа, який у вересні 1860 року, тобто в останні дні існування королівства, запрошував маркіза Джільйо д’Аулетта стати членом міністерства (того міністерства, до речі, так і не встигли сформувати). Поруч була чернетка відповіді, у якій маркіз заявляв про свою згоду — гордий лист, що таврував ганьбою всіх відступників, котрі відмовилися прийняти владу і відповідальність у час найтяжчої небезпеки, тривоги й загального сум’яття перед лицем ворога — авантюриста Гарібальді, який стояв тоді майже біля воріт Неаполя.
Старий сам прочитав той документ, голосно й урочисто. Читав з таким запалом і хвилюванням, аж я захопився ним, дарма що не поділяв його вірнопідданських почуттів. По-своєму він був героєм. Ще один доказ цього — історія позолоченої дерев’яної лілеї, що теж зберігалась у вітальні. Маркіз розповів, як вона тут опинилася.
Вранці 5 вересня 1860 року король з королевою виїхали зі свого неаполітанського палацу у відкритому екіпажі в супроводі двох придворних. На запрудженій візками й каретами вулиці К’яйя їм довелось зупинитися біля аптеки, на вивісці якої були зображені золоті лілеї. Приставлена до вивіски драбина загородила дорогу. Кілька робітників стояли на верхніх щаблях і здирали з вивіски лілеї. Король побачив це і звернув увагу королеви на лякливу обачність аптекаря, який довго домагався честі прикрасити свою аптеку королівською емблемою. Маркіз Джільйо д’Аулетта саме проходив мимо. Охоплений обуренням і гнівом, він заскочив до аптеки, вхопив за карк ницого боягуза, виволік його на вулицю й показав йому короля. Потім плюнув аптекареві в обличчя і, високо піднявши одну із зірваних з вивіски лілей, вигукнув серед людського натовпу: «Хай живе король!»