Крапля крові

Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.

Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:

- Пам'ятаю.

Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, - дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?

Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.