Сестра моєї самотності

Але ти, Лоро — зовсім інша справа… Ти завше зі мною. Завше — поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от — маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут, займаються бізнесом, верховодять у Верховній Раді, і твій друг Янус Многоликий їх не проклинає з партійної трибуни, а навпаки, на пару з твоїм коханим Полятицьким цілується з ними на їхніх конгресах. І Марчук їх разом зі своїм КДБ не хапає, хоч вони й бандерівці, оунівці, вояки УПА, а навпаки — усіх реабілітував і від імені усіх колись ним чи такими, як він, репресованих гордо пішов у президенти! Ти таке чула? Схоже, світ наш пострадянський став на хвору свою голову. А ти, бідненька, в землі гниєш тільки за те, що була більш-менш національно свідомою українською письменницею… Я ж тобі казала: не ліз на рожен! Любиш свою Україну — люби! Мовчки, з вигодою великою для себе, як інші колеги. Любиш мову українську — пиши нею свої геніальні творіння! Не можеш, як інші, «восхвалять и воспевать» радянську дійсність, пиши історичні романи. Наприклад «Криваві заграви». І не переживай за день насущний — він минає.

А ти не вірила і не могла пережити… І даремно. Бо ти не одна така була! Ти думаєш, мені було легко?! Авжеж! Ти навіть не уявляєш, під яким «наглядом» були дружини державних мужів! Тим паче ті, хто наважився жити активним, як тепер кажуть, публічним життям! Тим більше, я — жінка «сірого кардинала», в руках якого були справжні, хоч і невидимі «бразды правления» країною. Відстежували і фіксували кожен мій крок, знали всі мої «романи» і їхніх героїв, навіть коли, де і від кого зробила аборт. Так, усе фіксували! Ба! Знімали на плівку. І треба ж було мені дожити до демократії, аби в соте в цьому переконатися! Часом, коли дивлюся московські телепередачі про птиць вищого польоту і пілотажу, аніж я була, — Катерину Фурцеву, Галину Брежнєву, серце тенькає у п’ятах: цікаво, у яких спецфондах припадають пилом «кіношедеври» про мене?.. А я ж про це тоді знала! Це тобі, вибач, можна було на своєму літературному… поприщі хандрити, пити… Я ж змушена була бути святішою за Папу Римського! От хто був жертвою комуно-більшовицького режиму, мучеником за ідею — так це я! От кому Героя України треба дати! За чесність. Порядність. Незламність духу… Так, уяви собі, на тлі нинішнього розгулу свободи, поряд з героями і героїнями нашого часу, які не тільки не соромляться вивертати перед людські очі свою брудну білизну, а й власні смердючі тельбухи, і вважають це нормою, я таки свята! А народ — що?! Ти питаєш про народ? Лоро, ти у своєму репертуарі! А що — народ? Мабуть, вчиться жити за новим моральним кодексом будівника капіталізму…