Стара фортеця
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #1
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Стара фортеця». Краткое содержание книги:
А ось природознавець Полов'ян — задоволений! Він невтомно бігає по сходах. Він сам скинув у актовому залі портрети всіх петлюрівських міністрів, повидирав їх з рамок і вставив на їхнє місце під скло старі фотографії своїх тварин і в першу чергу фотографію знаменитого мурахоїда.
Худющого Цузамена чогось не видно. Я чув, він усе хворіє, — певне, скучив за своїми німцями. А може, він просто боїться більшовиків? Та найголовніша й радісна новина, особливо для нас, колишніх вищепочатківців, це те, що завідуючим нашої трудової школи призначений Валеріан Дмитрович Лазарєв.
Першого ж дня навчання він зібрав нас в актовому залі й сказав:
— Ви не смійтеся, діти, що я погано розмовляю українською мовою. Я хоч і українець, але вчився в російському університеті — тоді цар не дозволяв студентам учитися рідною українською мовою. Звичайно, я деякі слова позабував. Але нині ми з вами живемо в Радянській Україні, де більшість населення розмовляє українською мовою. Ось і наша радянська трудова школа буде тому школою українською. І ви будете грунтовно вивчати нашу рідну українську мову, щоб знати її добре. Давайте, хлопці, жити дружно, не сваритися. Війна закінчилася, і тепер ми зможемо вчитися спокійно. Нашу школу названо ім'ям великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Не забувайте ніколи його мудрі, прості слова:
Ми раді були почути після тривалої перерви лагідний, спокійний голос любимого вчителя, та й ті, хто бачив його вперше, теж зустріли Лазарєва добре. Він усім сподобався.
У суботу, через три дні після зборів у актовому залі, ми з Петьком зустріли Валеріана Дмитровича біля вчительської. Я наважився й спитав:
— Валеріане Дмитровичу! А коли ви нас у підземний хід поведете?
— У який підземний хід? — здивувався Лазарєв.
Тут вискочив Петько Маремуха і запинаючись пояснив:
— А пам'ятаєте, Валеріане Дмитровичу, ви нам обіцяли, ще коли Петлюри не було?
— Стривайте… Стривайте… Ми збиралися піти в підземний хід біля фортеці?
— Збиралися! Збиралися! — закричав Петько Маремуха.
— Ну що ж, можна й піти.
— Правда, Валеріане Дмитровичу?! — навіть не повірив я спочатку, а Петько Маремуха мовив спроквола:
— А як же ми туди підемо, коли в нас ліхтаря нема?
Валеріан Дмитрович усміхнувся.
— Це справді заковика. Ну добре, я звелю Никифорові роздобути ліхтар.
Поки відбувався останній урок, наш давній знайомий сторож Никифор розшукав на складі ліхтар і налив його казенним, шкільним гасом.
Не встиг замовкнути дзвоник, не встиг природознавець Полов'ян загорнути класний журнал, як я вирвався з класу в коридор.
Слідом за мною подався Петько і, забувши, що з сусідніх класів ще не повиходили вчителі, загорлав на весь поверх:
— Васько, почекай, Васько!
На підлозі, біля дверей до вчительської, стояв старий, заіржавілий ліхтар «летюча миша».
Я, не роздумуючи довго, схопив його. Коли підбіг Маремуха, він скривився від жалю, але потім, розміркувавши, сказав недбало:
— Подумаєш, треба мені руки гасом бруднити…
З учительської, в кашкеті, з клубком шпагату під пахвою, вийшов Валеріан Дмитрович.
З-під чесучевої куртки виглядала в нього вишита українська сорочка, а на оксамитовому околиші форменого кашкета виднілася дірка від вийнятої кокарди.
— Вже зібралися? — спитав Валеріан Дмитрович, оглядаючи нас, і подав Маремусі клубок шпагату. — Неси!
Петько, гордий довір'ям Валеріана Дмитровича, швидко метнувся до сходів.
На вулиці Петько подивився на Лазарєва й спитав:
— А де ваша кокарда?
Лазарєв швидко обмацав кашкет і розгублено сказав:
— Загубив!
І став шукати кокарду на землі.
Тут я помітив, що він усміхається. «Добре, добре, — подумав я, — не проведеш!» Маремуха теж зрозумів, що директор жартує, й пробелькотав:
— Ні, справді, Валеріане Дмитровичу?
Лазарєв усміхнувся й сказав:
— А ви — окаті! Все помітите. Ну, скинув її. Не потрібна більше.
— А ви її… викинули? — обережно спитав Петько.
— Та ні, валяється десь дома.