Молоді літа короля Генріха IV

— Ти щасливий, Наварро, бо найперша, найвисокородніша принцеса Європи зберегла для тебе свою невинність, щоб ти її відібрав. Вона вірно дожидала тебе, і ось ти вже стукаєшся до неї.— З тими словами він сам загрюкав кулаком у дубові двері. Зятя він поцілував у обидві щоки, і з очей йому полилися сльози.

Молода не відчиняла, хоч не могла не прокинутись від такого гамору, якби навіть уже спала. Всі затихли, прислухаючись, і з цієї тиші скористався герцог Гіз. Він голосно сказав:

— Присягаюся всіма святими, а надто святим Варфоломієм! Якби це був я, двері б самі відчинились, бо вони мене знають.

Із цього всі — навіть ті, кому таке ще не спадало на думку, — зрозуміли, що Гіз ображений і роздратований. А король Наваррський умить знайшов відповідь:

— Через вас же вони й не відчиняються, щоб не вийшло помилки.

Та Гіз не здавався:

— Ні, через вас, бо вони звикли до кращого.

Карл Дев'ятий насварився:

— Не все зразу! Тепер пора не для двобою, а для шлюбної ночі.

Одначе обидва кавалери принцеси Марго вже стояли біля її дверей у войовничих позах: одна нога вперед, груди випнуті, на обличчях лють. Уся процесія принишкла, жінки просили чоловіків підняти їх на руках, щоб і їм видно було Наварру в білому шовку й Гіза в блакитному, як вони визвіряються один на одного. Гіз, якби він не був знехтуваним женихом, мав чимало переваг: високий зріст, хижацьку гнучкість, злісне біле обличчя, тим страшніше тепер, чим принадніше бувало воно звичайно. Наварра просто перекривляє його. Хоч сам невеличкий, він теж справляє враження великого хижака: це він уміє. Але водночас він показує того хижака з кумедного боку — ніби між іншим, та якраз це і є головне. Потягується, пригинається, напружується до стрибка — і вже навіть здається, ніби й він білявий, ніби й у нього пишна світла борідка: так влучно наслідує він витончену північну вимову герцога Лотарінгського.

— Я почав із сільських дівчат, а тепер люблю тільки принцесу. А принцеса спершу вподобала лотарінжця, а тепер піднялась вище, аж до наваррця.

Ще хвальковитіш не зуміє вже висловитись і сам Гіз; отже, суперник випередив його, не дав повеличатись, і це вже поразка, а тут іще й сміх у стовпищі придворних. Той сміх рветься з уст, тут його стримують, там він таки прорветься — та раптом дубові двері розчиняються, на порозі стає принцеса й сміється. І тоді вибухає несамовитим реготом увесь двір.

— Чи не зрадіє всяк, хто в гавань запливе? — умисне хрипко вигукує Карл Дев'ятий.

Регіт; принцеса втягує свого молодого до кімнати, двері зачиняються. Знову регіт.