Жак-фаталіст (збірка)

Я. Яке дивацтво!

Він. Нічого дивного в цьому немає. Підлим охоче буду, але — щоб без принуки. Охоче гідності своєї зречуся… Ви смієтесь?

Я. Так, ваша гідність смішить мене.

Він. У кожного вона своя. Я охоче забуду свою гідність, але за своїм уподобанням, а не з чужого наказу. Хіба так і поплазую я, коли скажуть мені: плазуй? Я — що черв'як: обидва ми плазуємо, коли дають нам волю, але підводимося, коли нам наступлять на хвоста. Мені наступили на хвоста, і я підвівся. Крім того, ви ж гадки навіть не маєте, про що йдеться. Уявіть похмурого, бридкого, хандрижного, загорнутого у два-три звої свого халата типа, який сам собі не подобається, якому все не подобається, який від сили посміхнеться, коли ти перед ним тіло й дух стома різними способами вигинаєш, який байдуже дивиться на всі потішні гримаси твого обличчя й ще потішніші гримаси розуму — бо, між нами, отець Ноель[117], отой ниций бенедиктинець, що своїми гримасами так уславився, — він, попри свій успіх при дворі, проти мене, без ніякої хвальби, — дерев'яний танцюрист. Хоч би я як мучився, щоб саму божевільню перевершити, — нічого не виходить. Засміється чи не засміється — ось про що мушу думати у своїх корчах, а самі зміркуйте, як шкодить така непевність талантові. Мій зануда, встромивши голову в нічного ковпака, що закриває йому очі, подібний до нерухомого бовванця, якому до підборіддя почеплено нитку, що спускається аж під крісло. Чекаєш, коли вже смикнеться нитка, вона ж не смикається, а коли й зрушиться, буває, щелепа, то тільки щоб промовити вам прикре слово — слово, яке покаже вам, що на вас і не дивились, що ваше кривляння пішло на марне. Це слово — відповідь на те, що ви спитали його чотири дні тому. По цьому слові вискова пружина розтягається, і щелепа закривається.