Сміливий чунг

Увечері однак маленький ла-ї з’явився біля печери знову. Того дня група Сміливого підстерегла в лігвах одного івода й ланча, вбила їх, з’їла, і всі поверталися до печери вдоволені й ситі. По дорозі вони догризали свіжі кістки і вже біля самого входу в печеру покидали їх. Ховаючись цілий день недалеко в кущах, маленький ла-ї зачув запах м’яса і знову не витримав. Ледве діждавшись, поки чунги увійшли в печеру, він підповз до однієї з кісток і почав її обгризати.

Саме в цю мить з печери вийшла Молода пома й помітила його. Але замість того щоб закричати, як близнята, вона причаїлась за скелею й нишком стала спостерігати. Кмітлива, пома одразу збагнула, що коли б вона навіть хотіла, не змогла б ні спіймати ла-ї, ні вбити його. Обійти непомітно й тихенько наблизитись до ла-ї було неможливо: між нею і звірятком не було ні кущів, ні якогось іншого укриття. Кинути в нього каменем чи ломакою вона теж не могла, бо ні того, ні іншого не мала під рукою, до того ж, і відстань була чимала.

Молодій помі неважко було зрозуміти і пожадливість ла-ї, і його тихе, тремтливе скавчання. Маленький, зовсім беззахисний ла-ї, мабуть, і справді був дуже голодний, якщо отак сміливо наблизився до печери й так накинувся на обглодані кістки… І чи вже тому, що Молода пома була сита, чи, може, у ній прокинувся материнський інстинкт, але хижий блиск в її очах погас, і вони засвітились цікавістю: який же малесенький і гарний цей ла-ї! Які нашорошені вушка! І який він слабенький та худий!..

В цю мить ла-ї підвів голову, втупив очиці у вхід до печери і, помітивши непорушну пому, що ніби приросла до скелі, припав до землі. Чорненький і вологий кінчик його носа швидко заворушився, ніби ла-ї намагався зрозуміти, чи та велика, дивна істота з вільно опущеними передніми кінцівками справді якась тварина, чи тільки тінь.

Так тривало якусь хвилину. Потім ла-ї враз обернувся і зник у кущах. А в наступні дні приходив знову. Дорослі й малі чунги то виходили з печери й надовго десь зникали, то знову поверталися й сиділи біля неї, і маленький ла-ї щоразу мусив тікати. Інколи чунги йшли з печери на цілий день, і тоді він обгризав кістки більш-менш спокійно. Проте ла-ї ніколи не зважувався наблизитись до входу в печеру, бо, крім запаху м’яса й крові, звідти йшов ще й якийсь інший запах. Цей незнайомий запах дуже лякав ла-ї, і він тримався на певній відстані од печери. Але цей запах і оберігав його, оскільки не підпускав хижаків до печери; маленький ла-ї інстинктивно відчував це, тому неподалік від неї почував себе в безпеці.