Іншалла, Мадонно, іншалла
- Автор: Ергович Миленко
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-430-1
- Переводчик: Катерина Калитко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Іншалла, Мадонно, іншалла». Краткое содержание книги:
Зрештою помер і Драґо Чурґуз, пішла за ним і його Mape, лягли під камінь далматинський поруч з отцем Мато всі ті, хто прийшов разом із ним із Боснії. Уже й їхні діти постаріли, а у Драче мало що змінилося, хіба що не було вже тих, хто пам’ятатиме, та й особливих причин щось пам’ятати теж не було. Залишилася ще одна-дві пісні зі старого краю, але й про них уже не пам’яталося, звідки вони, а узбережжям драчани розсипали свої тверді й важкі слова на позначення тих самих речей, і приморський люд прийняв їх як свої. Але нічого, окрім тих слів. Драчани здавалися їм жорстокими й важкими людьми. Якщо котрогось кинути в море, то й потоне, мов камінь.
Жінка, що пішла до курника позбирати яйця, звалася Кате Богданович. Вона дивилася на чоловіка над собою, який стояв на мурі й не рухався. Був не такий, як тутешні люди, інакше вбраний, та й тримався по-іншому. Лице в нього темне, наче на сонці його сушив. Очі світлі, як молодий мигдаль, не чорні, як в одних бувають, і не блакитні, як у інших, а якісь такі, яких Кате ні в кого не бачила.
— Турок, матінко Божа, турок! — вона впізнала його по очах.
Абу Юсуф пояснив імаму, що містечку загрожує небезпека. Як пояснив? Коранічними сурами, ішаретом[91] і тією дещицею турецьких слів, які міг зрозуміти імам. З усіх див, що їх зустрів у Боснії, Абу Юсуфу найбільше труднощів завдавало диво, що люди, яких називали турками, навіть розмовляти турецькою не могли.
Імам зрозумів, що розбійники повернуться. Абу Юсуф тому й ходив у гори, а тепер треба приготувати рушниці, шаблі й кинджали. Щоправда, шаблі не було жодної, а рушниць було рівно стільки, скільки Абу Юсуф відібрав у розбійників, тому ковалеві доручили викувати якомога більше ножів.
Розбійники прийдуть, коли наступного разу спуститься великий туман. Тому треба їх випередити й напасти, коли буде відомо, що туман наближається. Всі поважні старці міста, Абід Кулаш, котляр, якому вже перевалило за сотню років, Муйо Ферманович, дев’яносторічний волоцюга й пияк, Ізет Коро, зброяр, що колись давно перебрався сюди із Санджака, а ще Хуснія, ювелір, Мухаммад і брат його Алія, Фірдус, Халід і травник Меша, і ще кількоро їх, настільки старих, що вже й рідня їхні імена позабувала, повинні були пильно стежити за тим, що їм сповіщають кістки, сечові міхури і легені. Якщо спина каже: буде сніг, тоді нехай мовчать, або якщо не каже нічого — тоді ясно, що буде погідний, сонячний день, але якщо старці почнуть задихатися чи не зможуть попісяти, а кожна їхня кістка буде волати від болю й благати про допомогу, тоді нехай кличуть на повен голос, бо наступного дня, найпізніше — через день туман притисне містечко, і потрібно його випередити й піти розбійникам назустріч.
А старі як старі — годі серед них п’ятдесяти вивести спільну думку. То одному щось болить, і він аж із ліжка вистрибує від болю, а інші легкі, як пташки, то в усіх інших заболить, а він спокійний, як дитина. І голосу не подає. Приходять до нього онуки, питають: «Діду, буде туман?». А він не відповідає. Умер. Тому й боліло йому.
Так минула зима, гарна, сніжна й сонячна, як мало котра дотепер, а туман усе не спускався. Коваль уже викував стільки ножів, що на кожного дорослого чоловіка в місті припадало по два, але й далі кував, щоб іще й третій був, аби в зубах його нести. А знайшлося й іще кілька рушниць, про які ніхто навіть не знав. Прибирали люди в домівках чи зривали підлогу, шукаючи дукати, які покійний дядько, скнара з народження, сховав кудись, і замість дукатів знайшли рушниці.
«А що скажуть аґи, якщо ми з власної волі битву затіємо? Що скаже світлий візир?» — «Вони про це навіть не дізнаються! Хіба колись із цього міста новини гучно лунали? Ми б усі могли тут пропасти, всі як один на той світ переселитися, а в Травнику й Сараєві про це й за два роки не дізналися б! Якщо й дійде яка чутка, то не аґинська це і не візирова справа — нашими турботами клопотатися. Наші розбійники — нам з ними й раду давати!»
91
Ішарет (від тур. işáret — «знак») — тут: жестикуляція, пантоміма.