Фірма
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7498-87-1
- Переводчик: Анжела Асман
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Фірма». Краткое содержание книги:
Не знала, чи взагалі Мітч був зараз живий, а чи вже мертвий. Теммі говорила, що був наляканий, та тримався добре. Як завжди, все під контролем. Казала: він летить до Нешвіла, а вона полетить до Мемфіса. Все це незрозуміло, та Теммі була певна: він знає, що робить. А їй лишалося добратися до Пердідо-Біч і чекати.
Еббі про той Пердідо-Біч і не чула ніколи, а ще була впевнена, що й Мітч там раніше не бував.
Почувалася вона в лаунж-зоні дедалі тривожніше. Що десять хвилин який-небудь діловий бізнесмен напідпитку підсідав до неї й вона чула недвозначні пропозиції. Вже більше десяти разів посилала їх під три чорти.
Минуло дві години, і Еббі сіла на облавок. Їй дісталося місце біля проходу. Вона застебнула ремінь безпеки і спробувала розслабитися. А тоді побачила її.
Це була ефектна білявка з високими вилицями з крупним, майже чоловічим підборіддям. Міцна, та все ж приваблива. Це обличчя Еббі вже бачила раніше. І навіть очі вона так само прикривала, коли проходила до свого місця далі в салоні, глянула на Еббі й відвела погляд.
Бар «Кораблетроща»! Ця блондинка сиділа там. Та сама, що підслуховувала її розмову з Мітчем та Ебанксом. Вони її знайшли! А якщо її знайшли, де ж тоді чоловік? Що вони з ним зробили? Вона згадала, як дві години мчала, мов божевільна, покрученою гірською дорогою від Дейнсборо до Гантінґтона. Звідти та не могла за нею їхати.
Літак покотив по злітній смузі, а тоді відірвався від землі, взявши курс на Атланту.
Вже вдруге за останні три тижні Еббі з борту «Боїнга-727» задивлялася на сутінки, які оповивали Атланту. Вона і білявка. Через півгодини обидві вийшли з літака, обидві вирушили до Мобайла.
Мітч із Цинцинатті полетів до Нешвіла. Була шоста вечора середи, всі банки уже зачинилися. У телефонному довіднику відшукав номер фірми, в якій можна було винайняти невеликий вантажний автомобільчик, а тоді спинив на вулиці таксі.
Він вибрав найменшу модель. Заплатив готівкою, але був змушений показати посвідчення водія і кредитку, яку дав під заклад. Якщо Девашер його навіть у цій конторі в Нешвілі вистежить, то нехай так і буде. Він придбав двадцять картонних ящиків для пакування і поїхав на квартиру.
З вечора вівторка нічого не їв, але на щастя, Теммі залишила пакет із попкорном і дві бляшанки пива. Він накинувся на харч, мов той вовк. О восьмій Мітч зробив перший дзвінок до «Гілтона» у Пердідо-Біч. Запитував про Лі Стівенса. Відповіли: ще не приїхав. Він влігся на підлозі спальні і став думати про тисячі небезпек, які чигали на Еббі. Може, вона там, у Кентуккі, вже мертва, а він нічого не знає. І навіть подзвонити не може.
Ліжко-диван не складали, дешеві простирадла звисали з краю аж до підлоги. Еге, Теммі не надто хазяйновита. Він дивися на мале тимчасове ложе і думав про Еббі. Ще п’ять ночей тому вони були разом і безсило лежали на ліжку. Лишалося сподіватися, що вона зараз у літаку. І сама.
У спальні він сів на не розпаковану коробку з написом «Sony» і втішно оглянув кімнату, заставлену пачками документів. По всьому килимі виросли акуратні паперові колони; Теммі ретельно відібрала окремо документи з Кайманських банків, окремо — з Кайманських компаній. Зверху кожної пачки на жовтих сторінках записника перерахувала всі назви компаній разом із датами і сумами надходжень. Та ще й з іменами!
Тепер навіть Тарранс міг би в усіх паперах розібратися. А суд присяжних знайде над чим попрацювати. Генеральний прокурор скличе прес-конференцію. А судді все висуватимуть і висуватимуть звинувачення.
Спеціальний агент Дженкінс позіхнув у слухавку, тоді набрав номер мемфіського відділення ФБР. Він уже двадцять чотири години не спав. А Джоунс у цей час хропів в машині.
— ФБР, — відповів чоловічий голос.
— Так, а з ким я розмовляю? — Дженкінс запитав просто для проформи.
— Це Еклін.
— Здоров, Ріку. Це Дженкінс. Ми...
— Дженкінс! Де ви були? Будь на лінії!
Дженкінс припинив позіхати і сполошено озирнувся. У слухавці почувся сердитий голос.
— Дженкінс! Де ви зараз? — говорив Вейн Тарранс.
— Ми на автобусній станції в Мобілі. Але його загубили.
— Що ви зробили? Як можна було його загубити?! Дженкінс вже опанував себе і схилився з готовністю над телефоном.
— Хвилинку, Вейне. Нам дали інструкції протягом восьми годин його вести, просто щоб побачити, куди він поїде. Ти сам казав: рутинна робота.
— Я повірити не можу, що ви його загубили!
— Вейне, нам же не наказували не відставати від нього до кінця життя. Вісім годин, Вейне. А ми ж перлися за ним аж двадцять годин, а потім він десь дівся. Це що, велика проблема?
— Чому ви зразу не подзвонили?
— Двічі дзвонили — з Бірмінгема й Монтгомері. Обидва рази лінії були зайняті. Що відбувається, Вейне?
— Хвилинку.
Дженкінс зручніше взявся за слухавку й почекав. Почувся інший голос.
— Алло, Дженкінс?
— Так.
— Директор Войлес. Що сталося, чорт забирай?
Дженкінсу перехопило подих, очі забігали.
— Сер, ми його загубили. Ми за ним їхали двадцять годин, а коли в Мобайлі він вийшов з автобуса, його слід розтанув.
— Просто чудово, синку. Як давно це було?
— Двадцять хвилин тому.
— Гаразд, послухай. Нам необхідно його розшукати. Його брат забрав наші гроші й зник. Зв’яжись із нашими колегами в Мобайлі, скажи, хто ви такі і те поясни, що вбивця-утікач із в’язниці перебуває в місті. У них, певно, вже його фото розвішані на стінах. В Панама-Сіті-Біч мешкає його мати, тож поставте на вуха всіх на шляху звідти до Мобайла. Я посилаю туди наш загін.
— Прошу пробачення, сер. Нам не наказували вічно за ним слідкувати.
— Про це поговоримо пізніше.
О десятій Мітч уже вдруге зателефонував до готелю в Пердідо-Біч. Запитав, чи поселилася Рейчел Джеймс. Сказали: ні. Запитав про Лі Стівенса. Секунду, мовила адміністраторка. Мітч сів на підлозі й напружено чекав. Після десятка гудків йому відповіли.
— Так? — уривчасто видихнув Рей.
— Лі? — запитав Мітч.
— Та-ак, — по паузі відповів той.
— Це Мітч. Вітаю тебе.
Рей упав на ліжко, заплющив очі.
— Виявилося все просто, Мітчу. Як це тобі вдалося?
— Розкажу, коли матимемо час. А зараз мене з Еббі намагається знищити ціла зграя. Ми рятуємося втечею.
— Хто вони, Мітчу?
— Знадобиться годин із десять, щоб розповісти спочатку. Займемося цим пізніше. Запиши зараз номер. 615-889-4380.
— Це не в Мемфісі.
— Ні, це Нешвіл. Я зараз у квартирі, щось на кшталт штаб-квартири. Ти запам’ятай номер. Якщо не буде мене, на дзвінки відповідатиме дівчина, яку звуть Теммі.
— Теммі?
— І це довго розповідати. Просто роби, що я кажу. Сьогодні ввечері у готель приїде Еббі, зареєструється, як Рейчел Джеймс. Приїде на авто, взятому на прокат.
— То вона приїде сюди!
— Ти мене слухай, Рею. За нами женуться канібали, але ми на крок попереду.
— Попереду кого?
— Мафії. І ФБР.
— І це все?
— Можливо. Тепер слухай мене. Є ймовірність, що за Еббі слідкують. Тобі доведеться її знайти, придивитися, чи нема «хвоста».
— А якщо він буде?
— Тоді подзвониш мені, і все обговоримо.
— Без проблем.
— Не користуйся телефоном. Тільки щоб поговорити за цим номером. Та й довго ми не можемо розмовляти.
— Я маю купу запитань, братику.
— А я маю відповіді, та не зараз. Потурбуйся про дружину, коли вона приїде, одразу подзвони.
— Буде виконано. І, Мітчу... дякую тобі.
— Adios. (Бувай!)
Минула година, і Еббі звернула з автостради 182 на під’їзну доріжку «Гілтона». Вона залишила на стоянці свій «форд-катласс» з номерами штату Алабама і нервово піднялася до передніх дверей, над якими була відкрита галерея. На секунду спинилася, оглянувшись на дорогу, а тоді зайшла.