ВІльні малолюдці

Отже… червонопикий Роланд тепер великий герой, еге ж? А вона — дурненька принцеска, що підвернула ногу і тільки те й робить, що падає непритомна? Це так несправедливо! 

Тіфані сягнула по невидимий капелюх, який вона поклала на столик коло ліжка. Мама залишила їй горнятко бульйону на столику, але він там так і стояв — неторкнутий. Тіфані намацала шершавий край крис капелюха. 

«Ми ніколи не просимо винагороди, — подумала вона. — До того ж це моя таємниця». Ніхто більше не знає про вільних малолюдців. Хіба Погіршай бігає по хаті, обмотавшись скатертиною, наче кілтом, і кричить: 

— Малюсики! Зара як буцну в черевик! 

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить. 

Що б зробила Бабуня Болячка? 

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди… 

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день. 

А тоді — ще один. 

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби. 

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном. 

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою. 

Так вона себе переконувала. Вона туди йде не тому, що боїться, що насправді в норі живуть кролики, а не малолюдки. Зовсім не тому. 

Вона — келда. В неї є обов’язки. 

Лунала музика. Почулися голоси. А коли вона заглянула у темряву нори, запала тиша. 

Тіфані обережно дістала пляшку «Спеціальної овечої настоянки» і вкинула її в темряву. Тіфані відступилась, і до неї долинули відголоски музики. Вона помахала канюку, що ліниво намотував круги попід хмарами, і навіть не сумнівалася, що крихітна цяточка-канюк помахала їй у відповідь. 

Четвертого дня Тіфані збивала масло і поралася по хазяйству. Та у неї був помічник. 

— А тепер піди погодуй курчат, — сказала вона Погіршаю. — Що ти маєш зробити? 

— Дати гам-гам ціп-ціпкам, — відповів Погіршай. 

— Курчатам, — розлютилася Тіфані. 

— Курчатам, — слухняно виправився Погіршай.