Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
42
Щусь-лісник цілий день метався по асфальту мов одурілий, надвечір все ж трохи вгамувався; став своїм «броньовиком» коло батькового обійстя, спокійно покурював, дивився, як божеволіють світлоярівці з своєю технікою, і ось тоді й побачив, яку хитру й велику гру повела його Котя з двома світлоярівськими механізаторами. Найбільше йому сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й локшину він теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчення української літератури в школі знадобилося і його доньці, і йому самому.
Але коли почалися хихи та хахи, коли стала його Котя викаблучуватися та вигинатися на мотоциклах і виникла загроза, що не дотримається вона міри і перед одним із залицяльників вихихочуватиме більше, ніж перед іншим, Щусь стривожився й навіть розгнівався і, коли Котя пролітала повз нього, кричав їй:
— Чого розсілася, як попадя! Скантамир ноги докупи!
Може, кричав він ще й тому, що не хотів одкритого конфлікту між Самусем і Левенцем, бо конфлікти Щусь визнавав тільки в сфері господарського життя. А хіба ж дівчина могла належати до цієї сфери? Але Щусь помилився: Котя не тільки не призвела до конфлікту між Левенцем і Самусем — вона якраз погамувала перший тяжкий конфлікт, який неминуче мав між ними статися.
43
Поки відбувалися описані вище і не до кінця з’ясовані матеріалістичними законами події, в полях все сходило, зеленіло, розвивалося. Українські степи споконвіку були так хитро влаштовані, що в них сходило тільки те, що посіяне, виростало доглянуте, давало людині користь, отримавши від людини її працю, піт і дбання. Ну, а коли несіяне? Тоді або бур’ян, або гола рілля. Молитви й прокляття господь бог приймає в усному й письмовому вигляді, реагування ніякого, наслідки відомі, людям самим доводиться шукати винного.
Щовесни між головою колгоспу й агрономом Лисичкою виникала конфліктна ситуація. Зіньці Федорівні конче треба було знати точні види на врожай, а тітка Лисичка всіляко огиналася, викручувалася й відмахувалася і на всі домагання керівництва відповідала гнучкими, мало не дипломатичними формулами: «Коли зійде, то виросте. А коли виросте, то скосимо. А як скосимо, то й змолотимо. А коли так, то, може, цього року будемо й з хлібом».
Щоб покінчити з таким умовним способом висловлювань, Зінька Федорівна ставила свого агронома перед правлінням, на яке запрошувано весь актив, приходив і голова сільради Зновобрать, щоб подіяти на непоступливу Лисичку високим авторитетом, але не помагало й це, знов лунало «коли», та «якщо», та «якби».
А хіба ж влада може триматися на таких непевних формулюваннях!
— Ти, кажеться-говориться, без отих своїх «якбикань» та «коликань» скажи активові! — погукував товариш Зновобрать. — Бо якби не баба, то була б дівкою, а коли б не пліш, то й голо б не було. А нам треба врожай. І не простий, а високий. І не високий, а рекордний, кажеться-говориться.
Ох, як усе ж таки хотілося почути заспокійливі обіцянки, великі надії, тверді запевнення! Якби сила та воля, то дядько Зновобрать заборонив би в школі вивчати умовну форму на уроках мови, але, на щастя, він не знав про існування такої граматичної категорії, тому в своєму громадянському обуренні до школи не доходив, обмежуючись тільки тіткою Лисичкою, а з тієї — як з козла молока: «Коли зійде, то виросте…»
Хоч на мілкому топись!
Але це тільки в сфері, сказати б, словесній. Коли ж до діла, то тітка Лисичка днювала й ночувала в полях, придивлялася й прислухалася до землі, ласкаво доторкувалася долонею, тулилася щокою. Може, чула вона, як кільчиться в землі набубнявіле зерно, як спалахує зеленим тендітним вогником паросток, помічала, як простромлює бархатисту поверхню поля перший ніжний списик нового життя, в найщільнішій темряві помічала, як народжується на крихітній рослинці перший її листочок, і готова була поцілувати той листочок, а за ним обціловувати всі-всі.