Хижа

Аж поки смерть мине.

Коли Сарайю доспівала, запанувала тиша. Тоді Бог, тобто усі троє, одночасно мовили «Амінь». Мак повторив за луною, підібрав одну з лопат і разом з Ісусом почав засипати яму, в якій лежала труна з тілом Міссі.

Коли справу було завершено, Сарайю відшукала в кишені дещо зі своєї безцінної колекції — невеличку крихку пляшечку зі сльозами Мака — вилила на долоню кілька крапель і покропила ними чорнозем, в якому покоїлася Міссі. Сльози мінилися діамантами й рубінами, і скрізь, де вони падали, одразу виростали квіти й розкривали пуп’янки назустріч яскравому сонцю. Сарайю трохи завагалася, поглянувши на одну краплинку на своїй долоні, — мабуть, це була якась особлива сльозинка. Але за мить усе ж таки кинула її в самісінький центр могили. Тієї ж хвилі із землі проросло молоденьке деревце. Воно почало розвиватися, аж поки вкрилося бутонами й цвітом. Тоді Сарайю в своїй звичній, схожій на вітер, манері обернулася й усміхнулася зніяковілому Макові.

— Це — дерево життя, Маку, що зростає в саду твого серця.

Підійшов Тато й поклав руку Макові на плече.

— Знаєш, Міссі — дивовижна дівчинка. А як вона тебе любить!

— Я так за нею сумую… це так боляче.

— Я знаю, Маккензі, знаю.

* * *

Невдовзі по обіді, якщо орієнтуватися за сонцем, четвірка повернулася до хижі. Стіл був порожнім: вочевидь, ніхто не готував. Але на кухні не затрималися. Тато провів усіх до вітальні, де на журнальному столику вони побачили чашу з вином і буханець свіжоспеченого хліба. Усі посідали, окрім Тата, який звернувся до Мака:

— Маккензі, — почав він, — тобі слід дещо обміркувати. Упродовж часу, проведеного з нами, ти одержав зцілення й багато чого навчився.

— Не потрібно так применшувати, — усміхнувся Мак.

Усмішку у відповідь подарував і Тато.

— Ти чудово знаєш, як ми тебе любимо. Але обирати тобі. Ти можеш залишитися з нами, продовжувати зростати й навчатися, або повернутися додому, до Нен, дітей і друзів. Хоч би там як, ми обіцяємо, що не покинемо тебе.

Мак замислився.

— А Міссі? — запитав він.

— Якщо вирішиш залишитися, — відповів Тато, — побачиш її вже сьогодні. А якщо захочеш повернутися, зустріч доведеться відкласти.

— Непростий це вибір, — зітхнув Мак.

У вітальні кілька хвилин панувала тиша. Тато не заважав Маку впорядкувати думки й прагнення. Нарешті той запитав:

— А чого бажає Міссі?

— Вона з радістю зустрілася б із тобою вже сьогодні, але, живучи у світі, де усім вистачає терпіння, може й зачекати.

— Звісно, я хотів би її бачити, але Нен і дітям це завдало б додаткових страждань. Дозволь запитати: чи справді те, що я роблю вдома, важливіше? Чи це має значення? Я працюю, піклуюсь про сім’ю. Що ще я можу зробити?