Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Ми узагалі маємо право заборонити йому навіть ступати до «Бальто»? — спитав Вернер.
— Неймовірно, що ми нічого не помітили, — зауважив Володимир. — Ми ні на що не зважаємо. Розм'якли. От воно — життя у Франції. Там ми були обережними з усіма, цілодобово насторожі. А тут ми довіряємо всім поспіль. Отак нас і підловили.
— Ну був би ти обережним, що б змінилося? — кинув Павло.
— Якщо за нами спостерігають, — констатував Леонід, — то нас бояться. Ми становимо загрозу, чому ж іще вести стеження?
Імре тріумфально глянув на Тібора:
— Згадай, що я тобі казав!
— Тільки не кажи, що розкрив у ньому лягавого! — вигукнув Павло.
— Імре дійсно якось мені сказав: «Дивний тип, надто вже великі вуха», — відповів Тібор.
Ми взялися обговорювати вуха Лоньона. Раптом вони здалися нам здоровецькими, широчезними, капловухими й віднині загрозливими — то ж якісь штучні лопаті. Ми ще таких великих не бачили.
Ми обмінялися недовірливими поглядами, наче докоряли собі тим, що нічого не примітили й ні в чому не засумнівалися.
— І ноги цього лягавого більше не буде в Клубі! — відрізав Грегоріос.
Допоки решта не вподобала таку ідею, втрутився Даніель Маго:
— Це стане найбільшою вашою помилкою!
— Він шпигував за нами, — зауважив Імре.
— Головне, що вам про це відомо. Якщо тактика супротивника заздалегідь зрозуміла, ви ж упевнені, що здолаєте його, хіба ні?
Аргумент, адресований досвідченим шахістам, залишився без відповіді.
— Що пропонуєш? — поцікавився Ігор.
— Знаю я цього люб’язного. Хитрий лис. З ним можна домовитися. Попросіть його показувати рапорти Ігорю чи Вернеру.
Лоньон на якусь мить замислився і врешті відмовив:
— Не може бути й мови. Якщо я показуватиму вам рапорти, це нічим не допоможе. Я можу скласти інший за вашими спинами. Якщо виникне проблема, обіцяю вас попереджати. Торгуватись нема чого.
Вони погодились. Лоньон підійшов до Даніеля:
— Це ти подав їм цю дурнувату ідейку.
— Я порадив їм бути розсудливими. Ти маєш мені подякувати.
— Я вкорінювався в групи й підпільні організації. І оце вперше мене викривають. Завдяки тобі.
— Час тобі у відставку, Дезіре, старієш.
Лоньон глянув на Леоніда і Віржиля:
— Може б, ви продовжили партію? Давайте. Я не заважатиму. Уявіть, що мене тут немає.
— Обережніше, Великовухий, — повільно промовив Грегоріос, — якщо одного дня в когось із нас будуть через тебе проблеми, я тебе знайду. Хай би де ти сховався. Спершу я відріжу тобі вуха, а потім… краще не казатиму, що я зроблю потім.
— Ви не маєте права, я держслужбовець.
— Мій бідний друже, якби ти тільки знав, що я чинив із держслужбовцями за часів громадянської війни, ти б уже летів звідсіля стрімголов. Не забувай, що греки виколювали зрадникам очі.
— Я не завдам вам жодної шкоди, обіцяю.
Відтоді, тільки-но він переступав поріг, тон приглушувався, розмови вщухали. Це нагадувало їм тамтешні краї й тамтешні шахові клуби. Чимось схожа атмосфера, хіба менш гнітюча. Лоньон не забажав, щоб його називали ненависним ім'ям. Що зрозуміло[99]. Його прозвали Великовухим. Нічого не змінилося, ну, майже нічого. За кілька місяців, ми помітили, що він став рідше навідуватися. Приходив під кінець тижня, зажурливий, цікавився новинами в кожного з нас. Ніхто йому не відповідав. Бентежився, що нічим заповнити рапорт.
99
Ім’я Дезіре (від латин. desideratus) означає «жаданий».