Кленовий лист
- Автор: Ле Іван Леонтійович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ "МОЛОДЬ"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Кленовий лист». Краткое содержание книги:
Вони беруть у полон і намагаються перевиховати німецького льотчика, що випадково потрапив на острів, рятують із ушкодженого катера доньку радянського генерала, яку німецькі шпигуни викрали, щоб зламати стійкість батька.
Зображаючи події, зв'язані з розшуками доньки генерала, автор одночасно змальовує могутній антифашистський рух у країнах Західної Європи.
Про свої враження та побажання просимо писати на адресу: Київ, Пушкінська, 28, видавництво ЦК ЛК.СМУ «Молодь», масовий відділ.
Ефект надзвичайний. Лужінський сподівався на нього, але це перевершило його сподіванки. Горн кинув сигарету в урну і ступив до Лужінського, розштовхнувши газетярів. Обняти чомусь не наважився, але ж як по-панібратському вхопив за обидві руки вище ліктів.
— Давно з Варшави, як там?..— закидав запитаннями знудьгований «герой». Навіть відповідей не чекав. Нашвидку якось огризнувся до юрми газетярів, махнувши їм рукою, і звернувся лише до Лужінського.— Знаєте що: сьогодні мене виписують звідси. Переїжджаю в номер готелю, бо на батьківщину в стрій поки що не можу повернутися — треба клопотатись: я ж інтернований. А їм,— льотчик озирнувся на гезетярів, які намагалися сфотографувати його,— я вже стільки всього наговорив, що і сам не доберу, де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера.
Сміх аса підхопили газетярі, товплячись на виході. Засміявся і «капітан Лужінський», як відрекомендував він себе льотчикові. Коли проходили через веранду, Лужінський попросився зустрінутися «солідно», чим викликав щиру посмішку льотчика. Щирий потиск руки ствердив цю дружню домовленість.
«Дуже добре!» — констатував у думці Лужінський. Фразу Горна: «де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера...» — кілька разів повторив, йдучи вже на вечірнє побачення з асом. Внутрішній голос підказував, що та правда кінчалася саме там, де її треба було приховати льотчикові від сторонньої цікавості. Не така вже пристойна для солідного аса участь у викраданні дітей від матерів!
І відчув, що від цієї підозри його аж дрож пройняв. А що коли це лише фантазія зневіреного в успіху шукача? Які гіркі, на цей раз уже катастрофічні розчарування!
Так і зайшов до готелю, замислений у розгадуванні аса. Вперше на цій землі тут уважно перевірили в нього документи. Як добре, що не фальшиві документи міс Гревс, а якоюсь мірою свої він використовував у цьому випадку. Кілька разів, клерк, очевидячки переодягнений поліцай, сам до себе проказав: «Станіслав Лужінський-Браге». Відчувалося, що прізвище його цілком улаштовувало, але при ньому «Станіслав» ніяк не вкладалося в натреновану на прізвищах чужинців голову поліцая.
— А-а,— нарешті, осінило поліцая, і він усміхнувся: — Поляк, емігрант?
— Польський німець, прошу. Але тепер лише емігрант, ваша правда,— засміявся Лужінський, беручи документи з рук поліцая.
Навіть сам не зовсім був певен, що неодмінно треба було додавати так інтимно оте «тепер». На щастя, поліцейського цілком задовольнила та випадкова фраза. Він пропустив Лужінського в п'ятдесят шостий номер, дбайливо записавши проти номера в довіднику: «Польський німець Лужінський».
Льотчик Ганс Горн здався йому на цей раз якимсь замріяним красунем. Сіра в ледь помітну цяточку, добре пошита пара підкреслювала не тільки широкі плечі мужньої постаті, але й манери вихованої, абсолютно цивільної людини. Тільки якась хвороблива схудлість досі лишалася від втрати крові ще під час поранення, коли був збитий у повітрянім бою. І сам він, не знати з якої причини, зніяковів, навіть зарум'янилися його блідаво-схудлі вилиці, коли поглянув у очі гостеві.
— Пробачте, гер Горн, мою настирливість, але мушу дещо...
— А мені все ясно: ви не кореспондент, не газетяр. Я це зрозумів ще з учорашньої короткої зустрічі,— перебив Горн, досить гостинно вітаючись посеред кімнати.
Що йому відповісти, як повестися? Такої зустрічі Лужінський не передбачав. Не так зустрічала його міс Гревс, і легше йому було лукавити з нею.
— Що маю сказати, гер Горн, мені важко щось приховувати від вас, бо прибився на цю зустріч я з чистими думками. Звичайно ж, у тій ситуації вчора мене захльоснула, як то кажуть, хвиля імпровізацій,— виправдувався Лужінський, вишукуючи якісь середні форми між правдою і вимогами обережності для справи.
— Майн гот! — дружньо і, здалося, цілком щиро вигукнув Горн.— Облишмо це, вважаймо, що ми квити! Ви вже снідали, випили нашу традиційну берлінську каву?
— Дякую. В даному разі будемо точніші: мав би випити нашу краківську, прошу.
Якесь шибайголовство раптом підштовхнуло Лужінського на таку визивну відвертість. Тут би можна було назватись і варшав'янином. А це справило враження. Адже тепер льотчик уже не міг припускати, що це звичайне «земляцьке» побачення. Його гість прибув з Варшави чи навіть з Кракова спеціально для цього побачення в якійсь інтригуючій справі!
— Але... Нехай вас не непокоїть такий пуританізм гостя. Справді, я маю важливі справи до... Іспанії, чи, вірніше, до океану, який її омиває. Важко було б розминутися мені з такою сенсаційною подією, як льотчик у хвилях того океану...