Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані.
— Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі.
Дані витріщилася униз на чужинців.
— Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена.
Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою:
— Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах.
Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст:
— Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцяти, і я веду в Карфі велику торгівлю.
Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства:
— Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів.
— Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли.
Джон II
Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої загорожі для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усіма нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева.
Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… особливо рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, а така печера із зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула.
«Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.»
— Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні.
— Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе!
— І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу.
Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева.
— Гляньте лишень на цю пику. Не диво, що люди їх лякалися, коли вперше прийшли на Вестерос. Я б і сам таке кляте лихо радо стяв сокирою.
Джон відповів йому:
— Мій вельможний батько вірив, що людина не здатна брехати перед серце-деревом. Старі боги знають, коли хтось бреше.
— Мій батько вірив у те саме, — погодився Старий Ведмідь. — Ану покажи мені того черепа.
Джон зліз з коня. На спині у чорних шкіряних заплічних піхвах він носив Пазура — півторачного меча-«байстрюка», отриманого від Старого Ведмедя на подяку за спасіння його життя. Байстрюк в байстрюцькій руці — так жартували про нього інші братчики. Руків’я для нього наново переробили, прикрасили маківкою у вигляді вовчої голови зі світлого каменю, але сам клинок був валірійського булату — стародавній, легкий, смертельної гостроти.
Джон став на коліно і запхав руку в рукавиці до пащеки в дереві. Всередині порожнини все було червоне від висохлої смоли і почорніле від вогню. За одним черепом він побачив інший — менший, з відламаною щелепою, наполовину схований у попелі та шматочках кістки.
Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці.
— Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли тут ще було в кого питати.
Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять.
— Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки.
Він зітхнув.
— Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа.
Він вкинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку тонкого попелу.
— Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід.
Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу.
Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, аби впевнитися, що нічого не проминули. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета, сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом.