Шлях Срібного Яструба
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ПП «ЦСО»
- ISBN: 978-966-96444-4-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Шлях Срібного Яструба». Краткое содержание книги:
Роман «Шлях Срібного Яструба» переносить читача у стародавні часи, коли у наддніпрянських степах вирували бурхливі події, пов’язані з Великим переселенням народів. Гостросюжетний твір, у якому конкретні історичні події тісно переплетені зі стародавніми легендами і переказами, примусить читача поринути з головним героєм роману — молодим скіфом Атеєм — у дивовижний світ небезпечних і карколомних пригод, дозволить познайомитися з життям і побутом стародавніх народів, які населяли Україну в античні часи.
Для середнього та старшого шкільного віку.
Атей полегшено зітхнув:
— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?
Алауган спохмурнів:
— В тім-то й справа, що жезл зник…
— Як так? — запитав ошелешений Атей.
— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка[33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.
— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.
За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:
— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.
— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…
Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…
Глава 2. Сухий ліс
Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.
— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.
Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.
Десь попереду почувся гавкіт собак.
— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.
Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.
— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.
Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.
33
Терк — Терек.