В небі — Земля!
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В небі — Земля!». Краткое содержание книги:
Це — майже повністю перероблений варіант повісті «В зоряні світи», яка виходила в 1956 та 1958 роках, де є нові сюжетні ходи й навіть нові персонажі!
Голос обірвався. Аміно, зручно вмостившись у кріслі, спитала:
— Що ти скажеш на це?
— Коментарі, як у нас казали колись, тут зайві.
Знову заговорило радіо:
— Відповідь Великої Ради Комун. Самочинно прибулим марсіанам пропонується: перше — відпустити вченого, відрядженого на Гімалаї з місією доброї волі; друге — негайно залишити планету. Велика Рада Комун гарантує, що при виконанні цих умов вона утримається від застосування санкцій.
— Ну так що, рушаємо? — Ігор почав вистукувати на перфораторі завдання моделюючій установці.
— А чи не буде це порушенням волі Великої Ради Комун?
— Гадаю, що ні. Наша мета — визволити дідуся. Якщо вони не нападуть на нас, ми не зробимо жодного пострілу, адже так?
— Вірно, любий! Ти в мене… як це звалося колись?.. дипломат!
— Сядь отак, накинь оці паски… А я за пульт…
Загриміло, наче обвалилися гори, корпус ракети задрижав, невидима сила притиснула Аміно до спинки крісла. «Яка міць, яке могуття!» — промайнула думка в голові дівчини, і вона з любов’ю й повагою подивилася на Ігоря, що схилився над пультом. Їй хотілося доторкнутися до його впертої шиї, пригладити непокірну шевелюру. Виглянула в ілюмінатор: внизу пропливав середньоазіатський степ. Так, це він, онде видніється в мареві Каспій, ось поблискує дзеркало Аральського моря, а там он уже починається Китай… «Невже так швидко? Я ж не встигла навіть опам’ятатися! Значить, ця ракета — достойна попередниця сучасних апаратів…»
Рівномірне гудіння в дюзах нагадувало їй гудіння тієї фантастичної великої бджоли, про яку розповідає одна з чудесних казок: «Летить бджола, як хата, як самольот, крилата, гуде, гуде, гуде…»
БІЛЯ ЕВЕРЕСТА
Аміно здавалося, що ракета висить на одному місці, а планета обертається під нею.
Показалися гори. Але як можна знайти в цьому хаосі хребтів і шпилів ту місцевість, про яку розповідав пілот? Суворий, неприступний колись дах світу. Країна вічних снігів і холодної тиші…
— Еверест! — гукнув Ігор. — Бачиш, Еверест!
Дивлячись на могутню гору, яка тримає на своїх засніжених плечах склепіння неба, Аміно нагадала, що марсіани розташувалися побіля Евереста. Добрий орієнтир!
Посадити величезну ракету в горах було справою нелегкою навіть для такого досвідченого механіка, як Ігор Підгайний. Він то «повисав» на одному місці, розглядаючи місцевість, то з шумом спускався вниз, щоб потім підскочити на газовому стовпі вгору. Нарешті намітив стрічку льодовика і пішов на посадку. Риск був величезний. Від однієї думки про аварію Ігоря кидало в жар. Адже він ризикував не тільки собою і ракетою, — він наражав на небезпеку Аміно.
Вирішили спуститися на льодовик. Гори виростають, як на дріжджах… Поштовх, ще поштовх. Двигуни замовкли. Сувої пари обгорнули ракету. Тиша.
«Чого я жду? — думає Ігор. — Треба діяти негайно, негайно…»
Швидко встає. Беручи карабін, наказує Аміно:
— Обороняй ракету, поки я не прийду з дідусем. Не підпускай їх близько, щоб не підірвали амортизаторів. Тримай їх на віддалі. Набоїв досить. Не розгубися. Стріляй прицілюючись, кидай гранати. Так, як я показував. Ну, я пішов.