Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Іди геть!..
Вона ще стояла, здавалося, ось-ось заплаче.
— Іди, — глухо повторив він, уперто нахиливши голову.
І вона повільно пішла тьмавою алеєю серед голих дерев, а Юрій дивився услід, і йому здавалося, що з кожним її кроком він наче вириває з свого серця щось тверде й болюче, яке дуже глибоко сиділо в ньому.
Людина народжується вдруге
«Так ось хто ти такий, Жуков! Ось хто ти, Сергію! — мало не скрикнув Вовченко, натрапивши в списку колишніх в'язнів на знайоме прізвище. — Сергію Леонідовичу!..»
Від хвилювання він не міг далі читати документи колонії, які надіслали йому з архіву. Одне лише прізвище, один рядок — а скільки це відкрило йому, як може змінити долі людей!
Так ось звідки знайомі йому ці тернові очі, овал обличчя, жести… Все ставало на своє місце, все було ясно.
Але що ж робити далі з валютником? Такого випадку, як цей, ще ніколи не траплялося в його оперативній практиці…
А як шкода зруйновану сім'ю, сина! Бідолаха й не здогадується ні про що.
Була хвилина, коли Вовченко навіть пошкодував, що так зацікавився Жуковим. Адже формально свій службовий обов'язок він давно виконав, валютник відбуває покарання, і ніхто не примушував начальника відділу Київської міліції копирсатися в його далекому минулому.
Підполковник замислено міряв кроками кабінет. Потім ця хвилинна душевна слабкість, притаманна кожній людині, незалежно від віку й фаху, минула. У людей загартованих теж бувають хвилини душевної втоми, але сильні люди, на відміну від слабкодухих, вміють перебороти себе.
Так сталося і з Вовченком. Він зупинився біля вікна, нічого не бачачи за ним, скрушно похитав головою, відповідаючи якимось своїм думкам, і міцно стулив губи. Ні, він не шкодує за тим, що розкрив таємницю лже-Жукова. Чим більше розкрито таємниць, чим більше відкриється істини, нехай і дуже прикрої, тим менше буде трагедій, тим легше, ясніше житиметься на світі людям…
За годину, закінчивши невідкладні справи у відділі, підполковник викликав машину і поїхав до архіву переглянути документи часів війни…
— Ну от, Жуков Сергію, і починається у нас справжня розмова, — привітав валютника Вовченко, коли того привів конвоїр у кімнату оперативної частини. — Може, довга, а може, й коротка. Це вже як ви схочете. Але сьогодні всі крапки над «і» поставимо.
В’язень, не відповідаючи підполковникові, провів похмурим поглядом конвоїра, який вийшов за двері.
— Сідайте, — дозволив Вовченко.
Цього разу лже-Жуков був уже не в синьому літньому комбінезоні, а у ватянці і теплих штанях, як і всі ув'язнені, що працювали надворі. Він глянув на чисто вимиту, блискучу від олійної фарби підлогу, на свої чоботи і мокрий слід, який вони залишали, сів у кутку, підібгавши під стілець ноги.
— Закурюйте, — подав пачку сигарет Вовченко.
Валютник, весь вигляд якого ніби промовляв про те, що затія підполковника безглузда й марна, з подивом помітив, що Вовченко сьогодні хвилюється більше, ніж завжди.
У звичайній практиці поведінка злочинця й оперативного працівника має усталені і відомі обом риси. Оперативник прагне встановити і довести злочин, винуватець — приховати його або збити працівника розшуку з вірного сліду. Та вже коли все з'ясовано, доведено, справа пройшла через суд і злочинець відбуває покарання, оперативникові нема чого робити із своїм колишнім підопічним. Тому поведінка Вовченка з погляду валютника була більш ніж дивна, і ця особлива увага підполковника, незвичайна лінія поведінки не могла не тривожити.
Після минулої зустрічі з підполковником лже-Жуков довго не міг заспокоїтися. Вночі, лежачи на другому поверсі нар, він пригадував усі операції чорного ринку, в яких брав участь і які залишились невідомі міліції, і не міг зрозуміти, чому Вовченко добивається його справжнього прізвища і якою мірою це допоможе оперативникові розкрити його справжні зв'язки. Хоч як міркував валютник, завжди виходило, що Вовченко таки пошиється в дурні, але все одно тривога не відступала. Лаяв у думці підполковника, здавалося, ненавидів, як нікого досі, і не міг заспокоїтися.
Цей урівноважений, стриманий, з світлими очима й примруженим поглядом чоловік якось наче примушував мимоволі згадувати те, що, здавалося, навіки було поховано на споді душі, — молодість, війну, свою колишню сім'ю, інше життя, яке так нагло зламалося.
Ці спогади викликало ще й те, що валютник вперше по війні потрапив до Києва, відбував покарання поблизу міста і міг заздро спостерігати, як іншим приносять передачі, як про інших піклується знедолена родина, і тільки до нього, самотнього вовка, жодній живій душі, крім адміністрації та варти, немає ніякого діла…