Метелик

Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.

— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.

Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий, майже білий чуб, кругле й рум’яне, як у священика, обличчя.

Я враз оцінив ситуацію.

— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.

— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.

— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.

— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.

— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.

Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:

— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..

— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.

— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!

Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.

Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:

— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.

— Скільки?

— Один песо.

— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.