У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Те, що він сказав про Альбертину й Андре, завдало мені глибокої рани, але страждати я почав не зразу, як це буває за отруєння, що діє повільно.

Того вечора, коли я посилав ліфтера по Альбертину, вона не прийшла — попри всі його запевнення. Усі чари жінки не розжеврюють кохання так сильно, як деякі слова цієї жінки на зразок: «Ні, ввечері я не вільна». Якщо ми з приятелями, то такі слова пропускаємо повз вуха; цілий вечір ми веселі, жіночий образ не витає перед нами; він занурений ув особливий розчин; а повернувшись додому, ми зразу знаходимо відбиток, проявлений і дуже виразний. Ми помічаємо, що з життям тепер ми б уже не розлучилися так легко, як напередодні; ми й тепер не боїмося смерти, але сама думка про розлуку уявляється нестерпною.

Зрештою, щоправда, не по першій годині ночі (цю найпізнішу пору заповідав ліфтер), а лише по третій, я вже не мучився, як раніше, на гадку, що Альбертина навряд чи прийде. Коли я остаточно переконався, що вона не з’явиться, то заспокоївся і навіть збадьорився; зночована мною ніч була для мене просто однією з багатьох ночей, коли ми з Альбертиною не зустрічалися, — з цього я й виходив. А потім уже думка, що я побачу Альбертину завтра або ще колись, робилася для мене солодкою, леліючи над цією пусткою, з якою я примирився. Вряди-годи, в вечори чекання, туги завдають ліки, яких ми зажили. Журливець бачить причину своєї нудьги не там, де слід, він гадає, ніби сохне за тією, яка все Не приходить. Любовний вогонь розпалюється в цьому разі, як деякі нервові недуги, неправильним поясненням джерела гризоти. Проте ліпше не пробувати давати правильне пояснення, принаймні в царині кохання, бо це почуття (хай би там чим викликалося) завжди оманливе.