Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
Наприклад, у першому томі я дуже хотів би бачити статтю «Бог». Чому саме її? Та хоча би тому, що жага Абсолютного — невід’ємна риса Шевченкової поезії. Мабуть, найпереконливіше казав про це незабутній Юрій Володимирович Шевельов у статті «Микола Ге і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті», яку було надруковано 1990 року в липнево-серпневому числі часопису «Сучасність». «Ще й нині нерідко доводиться чути, — казав Шевельов, — що тема України є осердя Шевченкової поезії. Це твердження навертає нас сприймати Шевченка перед усього як національного політичного трибуна. Звичайна статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вжито 269 разів, відносно часто. Але слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус, Христос та Христів — 1281 раз!.. У російських текстах Шевченка слів Україна й український ужито 38 разів, а слів «божеських» — 1398… Правда, певна частина випадків припадає на стійкі звороти менше-більше вигукової форми типу «Боже мій!» Та навіть коли їх відкинути від загального числа, то все одно згадка про Бога значно переважатиме згадку про Україну». Я звик усе перевіряти, тому сам ретельно підрахував, скільки разів трапляється в Шевченка слово «Бог». І, якщо я не помилився, воно — в усіх відмінках, включно з кличним у формі «Боже» — зринає у творах поета 1306 разів. Так чи так, висновок один: Шевченко — поет теоцентричний.
При тому я чудово розумію, як непросто було би підготувати для «Шевченківської енциклопедії» статтю «Бог», адже Бога не можна знати. Можна лише відчувати всім єством Його присутність у світі… У палкого шанувальника Шевченка, Райнера Марії Рильке, є поезія «Da trat ich als ein Pilger еіп» («Тут ступив я, як паломник»). І в ній він каже, що прийшов до Києва паломником. Широкий вільний степ, високі могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ із його Софією та Лаврою — ось те, що дозволило Рильке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, — писав колись Євген Юлій Пеленський, — могла розвинутися містична концепція Рильке про Бога-дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі — це краї-народи»…
Можна вірити у Бога. Пам’ятаєте чудовий поетичний «Символ віри» Володимира Самійленка? «Вірю в єдиного Бога: крім Бога нічого немає, / Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його. / І що свідомість моя єсть око єдиного Духа, / Котрим себе озира втілене в космос Буття»… Усе це так, але загадка Абсолютного завжди була й буде для людини найбільшою загадкою. Ніхто не в змозі її розгадати, хоча кожен і розгадує. Узяти хоча би мого улюбленця Сковороду, добре знаного в колі кирило-методіївських братчиків (недаремно Іван Посяда називав його «великим філософом»). «Весь світ, — писав він, — складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура називається твориво, а невидима — Бог. Оця невидима натура, чи Бог, пронизує і тримає все твориво, скрізь і завжди була, є й буде. Наприклад, ми бачимо людське тіло, але розуму, що пронизує і тримає його, не видно. Тому колись давно Бога називали Всесвітнім Розумом. Були й інші Його імена, скажімо, Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна тощо. А в християн найповажніші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Два останні, мабуть, природніші за інші, тому що Розум геть безплотний, а Істина своїм буттям цілком не схожа на плинну матерію». Ну, ось вони, «дві натури»: Бог (natura naturans) і твориво (natura naturata), такі звичні для українських поетів старої доби й такі забуті перегодом, — хіба що Михайль Семенко закінчить свою «Поему майбутнього» трохи загадковою фразою: «в інтуїтивнім єднанні / збіглись в неминучій точці / natura naturata й natura naturans», — та ще Володимир Державин вигадає свій не менш загадковий афоризм: «Natura naturans (природа природодайна) стосується до natura naturata (до природи природоємної) як два кути до визначуваного ними трикутника. Цей стосунок ніяк не каузальний і не еманаційний поготів»…
Бог, продовжує Сковорода, — це все в усьому, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» І ти годен сприймати Його як якусь «таємну економію тієї вічної сили, котра скрізь має свій центр, чи середню найголовнішу точку, а обводу свого не має ніде, мов куля». І що ж воно таке, оця дивовижна безмежна куля, центр якої скрізь, а обводу нема ніде? Бог. Так було окреслено Його єство ще у знаменитому герметичному трактаті XII століття «Книга двадцяти чотирьох філософів», де сказано: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam» («Бог — це нескінченна куля, що її осереддя повсюди, а обводу нема ніде»).