Загнуздані хмари
- Автор: Романовская Мария Михайловна
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Загнуздані хмари». Краткое содержание книги:
Нагорі, на хвостовій частині ВВЕС, є особливі радіоприлади з метеорографами, які автоматично передаватимуть свої спостереження вниз.
Кожний двигун має свою динамомашину. Одержана електрична енергія пересилається вниз по системі звичайних кабелів і поступає в розподільну апаратуру. Потужність такої станції невелика 200 кіловат, але вона легка, портативна, дужо зручна, особливо як тимчасова установка… Катинський запроектував п'ять таких установок, і це буде цінним подарунком жителям наших оживлених піщаних пустель.
— Раніше, — розповідав нам Анатолій Сергійович, — я вагався: чи можна ставити на високих «рамах» двокрилі вітряки?
Він побоювався впливу «нерівномірної жироскопи» — тієї властивості тіла зберігати інерцію обертового руху в одній площині, яка допомагає, наприклад, триматись і не падати дзигам.
— Зробіть такий дослід, — казав він. — Зніміть з велосипеда колесо, візьміть за вісь і примусьте його крутитись, а потім розкручене колесо спробуйте повернути.
Це буде нелегко, але колесо повернеться без ударів. Якщо ж замість круглого колеса буде двокрилий пропелер, то він повертатиметься нерівномірно — ривками, і ці ривки дуже небезпечні, бо сила, потрібна для повороту, в пропелера удвоє більша, ніж у трикрилого з тою ж вагою. Тому спочатку Китайський проектував трикрилі колеса. Але потім йому пощастило спроектувати повільний поворот рам. Повітряна куля з вітряками буде повертатись вітром дуже повільно, а тому нерівномірна жироскопія не страшна.
Катинський, звичайно, не зупиниться на цій конструкції. Він працює і над проектами великих поворотких наземних рам з багатьма десятками дрібних вітряків…
Але сьогодні ми нашу лекцію на цьому…»
— Закінчуємо, — додав Алкад, виключивши приймач, — продовження ми побачимо в житті. Правда?
Ніна мовчала, уткнувши носик в альбом. Алкад поглянув на сторінку, яку вона читала, і хитро посміхнувся.
— Що ти читаєш? «Золотий пісок»? Тобі подобається?
— Хороші вірші, як і «Вітер», — зазначила Ніна. — Але чиї ж вони?
— Гарні? — зрадів Алкад. — А це одного туркменського… маловідомого поета. Він такий старий… дивак. Не любить вітру.
— Невже? — сказала Ніна. — З віршів цього не видно.
— Ну, — запропонував, зніяковівши, Алкад, — так, може, складемо план занять?
МАРЕВО В ПУСТЕЛІ
Верблюжа стежка зміїлась між розкаряченими кущами колючого саксаулу, ліниво обходила горби над берегами висохлої річки, зникала в безмежній далечині.
Поруч ішов інший слід, наче від величезних ніг, взутих у гумові черевики, наповнені повітрям. Колеса машин у цих чарівних черевиках — «надбалонах» — не поринали в глибінь пісків, вони легко ковзали зверху, лишаючи слід всього кілька міліметрів завглибшки.
П'ять вантажних і легкових автомашин обережно й легко сунули по пустелі.
— Гордію, слово честі, ти їдеш по Кара-Кумах, ніби по московському асфальту. Я чую, як шепотять дифірамби закохані в тебе водії задніх машин.
— Ти перебільшуєш, Только. Я, навпаки, їду помацки. Колись мені був добре знайомий цей шлях. Але роки! Правда, у мене є завжди якесь чортяче відчуття шляху — навіть у пустелі.
— Гм, — озвався Анатолій Сергійович, ніби вперше пильно оглядаючи профіль свого друга. — Чи не мав ти справді предків з отаких пустель? Знаєш, ти скидаєшся зараз на єгипетського фараона, що веде своє військо через пекучі піски.
І Катинський весело засміявся. Ці дні перед пуском станції у нього був весь час збуджений, хлоп'ячо-веселий настрій. Немов не було за плечима багатьох кілометрів втомливого шляху. Вони з Гордієм Семеновичем та кількома робітниками Зеленого селища самі поїхали по електролебідку ВВЕС, що прибула залізницею на далеку станцію. Тепер вони поверталися з своїм автокараваном назад, і Гордій Семенович запропонував цей шлях понад берегом висохлої річки.
— Тільки б довезти її обережно, нашу лебідоньку!..
Теплінь пройняла завжди стриманий голос Гордія Семеновича. Електролебідку ВВЕС, як і десятки інших скромних її деталей, сконструював він сам. Там, де надто буйна фантазія Анатолія Сергійовича іноді ставала безсилою, там математично стримана думка його друга приходила на допомогу.
Він і справді скидався на водія пустель, цей сухорлявий, засмаглий чоловік з міцними руками, з різким профілем, гідним чеканки на старовинних монетах. Цей орлиний ніс вказував напрям тільки вперед, а сухі вуста, здається, звикли за всяких умов скупо й упевнено показувати маршрути колонам.