Хроніки Південного
- Автор: Кміт Рімантас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-668-8
- Переводчик: Беатріче Белявців
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Хроніки Південного». Краткое содержание книги:
Сумувати мені допоміг гурт «Кіно», особливо та річ, де співають: «Когда твоя девушка больна-ааа». Вони співали якось по-справжньому — і це допомагало. Допомогти мені ніхто тут не міг, але ставало трохи легше. Колись цю касету я переписав у старшого брата моєї однокласниці, бігав туди, лише щоб там побути і язиком помолоти, однак коли повернувся додому, якраз «Кіно» й не стер. Щось у ньому було, щось притягувало, здавалося, що треба трохи зачекати, і музика обов’язково щось підкаже. Дуже прошу, і сказала: «Твоя девушка больна, і ти сам».
Але ми не розлучаємося з Монікою, просто вона їде. Їде аж до літа. Чи в мене є дівчина? «Звичайно», — відповів би я, якби хтось спитав. «А чому ти без неї?» — «Вона трохи поїхала» — «Куди?» — «Ай, до Лох-Нессу». — «І що вона там робить?» — «Вчиться». — «А чого вчиться у Лох-Нессі?» — «Того самого, що й тут. Тільки все на рівні С».
Словом, я в підвішеному стані. Така сама ситуація і в міжсвятковий час. Тепер ми маємо міжсвяткові дні між Різдвом і Новим Роком, коли не ясно, до чого вчепитися, бо ніхто точно не працює, всі носяться по магазинах і по базарах.
Колись був тільки Новий рік. Тому й кажу, добра та незалежність, ось скільки тепер у нас свят. А потім ще Трьох Королів будемо святкувати. І не потрібно ніяких прапорів на свята носити. Але мій міжсвятковий час продовжиться ще довше. Аж до самого літа. Тому до літа я буду в підвішеному стані.
Тут я згадав про Ремігу. У кінотеатрі «Дайну» він підійшов до нас з Мінде, йому, бач, вдома свого компа не вистачає, він ще й тут крутиться. Підходить і каже, мовляв, так і так, де ви Новий рік святкуєте? Ми плечима знизуємо. Він каже, що є вільна площа і компанія збереться файна, якщо хочете — підвалюйте. А ще говорить, що там будуть обмінюватися дрібними подарунками, просто так, щоб веселіше було. Подарунки незначні, до трьох літів.
«Гаразд, — кажу, — щось придумаю». Нема чого тут багато роздумувати. Ще до свят купив Моніці подарунок — італійські трусики, запаковані по три. Взагалі би не купляв, але була така реклама, ніби зверталися просто до тебе — пані й панянки — зрозумій так, що це не просто труси, а панські, а панські речі купляти й дарувати зовсім не ганебно. І справді, вони були з мереживом, гарні. Якщо судити по ціні, то мали би бути справжніми італійськими. Самі прикиньте — коштували двадцять один літ. Але тепер я не мав настрою дарувати їх Моніці. Навіщо їй італійські труси там біля Лох-Нессу? А коли якась діваха витягне їх на новорічній вечірці, зрадіє. А якщо хлоп? Ну, буде жарт. Самі казали — щоб було веселіше. Сумніваюсь, що мені там буде веселіше, але піду.
І що той Новий рік? Я мало що пам’ятаю. Початок був гарний. Ми приперлися разом з Мінде туди, де було сказано: звичайна хата у дев’ятиповерхівці, чотири кімнати. Ми вже не перші гості, народ позбирався, аж важко порахувати всі пики. Один до одного: «ну, то будьмо». Як тільки ми увійшли, замість «Привіт!» — «Давайте по першій і одразу по другій, щоб нас наздогнати». Зі знайомих там майже нікого не було, лише кількох людей я десь бачив. Реміга нас представив: «Це Рімас, він не просто так раму викинув, він міцний регбіст, а це Мінде, такий собі дивак, як треба — стане або монахом в Індії, або рокфеллером».
Одного чувака нам теж представили — якийсь дизайнер, а другий був ніби байкер — не байкер, металіст — не металіст, а ще була рейверка з Тельшяя, котра своєї кепки із зігнутим козирком цілий вечір не знімала. Кепку, певно, можна у Тельшяї дістати, та звідки там рейв? Ще була якась мисткиня Юрґа в обвислому светрі — висока, довгонога, навіть вища за мене. Можливо, тому светр в неї такий розтягнутий. Але ця нічого така, бо бувають дівки не лише вищі, а ще й крупніші, так здається, що навіть плечі в них ширші, ніж твої. І як тоді має почуватися нормальний регбіст?
Корочє, не пригадую я всіх, хто там був, з іменами в мене взагалі погано. Пам’ятаю, коли привіталися, в нас залили пару стопок поза чергою, той, що байкер — не байкер — Вітас чи Кястас — все розповідав, як він подався в Мінськ на концерт, і всі слухали той концерт, немов закам’янілі. Група Laibach. Таку групу чую уперше, але кажуть, що туди колись «Нірвана» приїздила. Ну, «Нірвана» — це я розумію. Він розповідав, як вони на сцену повилазили у формі, наче якісь солдати, і весь концерт проводили строгими рухами. Типу, це такий глум зі всіх сталінів та гітлерів і взагалі над владою.