Сицилієць

Дон Доменік мовив поважно, але з іскоркою в очах:

— Майкле, для мене велика приємність і честь те, що твій батько, дон Корлеоне, віддав тебе під мою опіку. Ти можеш допомогти мені розгадати одну загадку. Оцей мій негодящий брат — невже він справді має такий успіх в Америці, як розповідає про те? Невже він піднявся так високо, цей мій молодший, якому я ніколи не міг довірити навіть свиню зарізати? Невже дон Корлеоне справді зробив його своєю правою рукою? Він каже, що керує більш ніж сотнею людей. Як я можу в це повірити?

З цими словами він лагідно поплескував брата по плечу.

— Усе правда, — відповів Майкл. — Батько завжди казав, що продавав би оливкову олію, якби не ваш брат.

Усі засміялися.

— А я без нього провів би більшу частину життя у в’язниці, — сказав Пітер Клеменца. — Він навчив мене думати, а не відразу хапатися за зброю.

Дон Доменік зітхнув.

— Я всього лише бідний фермер. Так, сусіди приходять до мене по пораду, і тут, у Трапані, кажуть, що я людина важлива. Мене називають Невірним, бо я не слухаюся дона Кроче. Можливо, це не надто розумно, можливо, Хрещений батько знайде спосіб краще порозумітися з доном Кроче. Але для мене це неможливо. Може, я і Невірний, але тільки для тих, хто не має честі. Дон Кроче збуває інформацію уряду, а для мене це infamita.[10] Байдуже, які він має на те причини. Старі шляхи досі найкращі, Майкле, ти сам це побачиш у наступні кілька днів.

— Я в цьому впевнений, — ввічливо мовив Майкл. — І вдячний вам за допомогу, яку ви надаєте мені.

— У мене є справи, — сказав дон Доменік. — Якщо тобі щось знадобиться, відправ когось по мене.

Він забрав батіг і вийшов.

Пітер Клеменца сказав:

— Майкле, твій батько зголосився допомогти Турі Ґільяно вибратися з країни з поваги й дружби до батька Ґільяно. Але твоя безпека понад усе. Тут у твого батька все ще є вороги. Ґільяно має тиждень на зустріч із тобою. Але якщо він не з’явиться, ти маєш повернутися до Сполучених Штатів один. Такі я маю накази. В Африці чекає особливий літак, ми можемо поїхати будь-коли. Тільки слово скажи.

— Пішотта говорив, що скоро приведе Ґільяно до мене, — відповів Майкл.

Клеменца присвиснув.

— То ти бачився з Пішоттою? Чорт, його шукають так само ретельно, як і самого Ґільяно. Як він зміг вибратися з гір?

Майкл знизав плечима.

— У нього була одна з тих особливих перепусток із червоною облямівкою та підписом міністра юстиції. І це мене непокоїть.

Пітер Клеменца похитав головою, а Майкл продовжив:

— Той, хто мене сюди привіз, Андоліні, — ти його знаєш, Піте?

— Так, — відповів Клеменца. — Він працював на нас у Нью-Йорку, владнав кілька дрібних справ, а от батько Ґільяно був розумний і дуже вправний із цеглою. Вони обидва дурні, що повернулися. Та серед сицилійців таких багато. Вони не можуть забути своїх брудних місцевих будиночків. Я цього разу привіз собі на поміч двох таких, вони двадцять років не були вдома. Тож ідемо ми погуляти, поблизу Еріче — чудове містечко, Майкі, — ходимо собі в полях поміж тих всіх овець, п’ємо вино, і от нам треба відлити. Стали собі для цього, а коли закінчили, ті двоє підстрибують високо вгору й верещать: «Хай живе Сицилія!» От що тут зробиш? Такі вони, сицилійці, аж до самої смерті.