Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

«Ти — громадянин України. У нас в Україні є свої люди, і нам треба їх повернути, досить тебе тут годувати за рахунок Росії. А те, що хтось сказав, що ти громадянин Росії, — це несусвітня дурість, тому що нам такі громадяни, як ти, і на згадку не потрібні, а за слова когось там ми не відповідаємо», — переконував мене ФСВПовець. Насправді, вони ні за які слова не відповідають, і я цього не забував ні на мить.

У якийсь момент вмовляння перейшли на відвертий примус, що підкріплюється розповідями про ймовірний майбутній розвиток ситуації в разі відмови, який має стати досить-­таки сумним. Звичайно ж, одночасно я замислювався про серйозність і реальність усього, що відбувалося. Безперечна очевидність залученості великих людей породила в мені зерно сумніву і подарувала паросток надії на звільнення. Мені дійсно було над чим подумати. Для цього я зажадав дзвінок адвокатові, як правдивий привід закінчити розмову і залишити помпезний кабінет.

Не встиг повернутися до камери, як вертухаї наказали збиратися на дзвінок. Мені надали можливість зателефонувати захисникові, і це, напевно, стало вирішальною подією. У нервовому поспіху, в розмові, що її прослуховували та записували співробітники ФСБ, я описував ситуацію, практично зриваючись на крик. Я терміново потребував відповіді, потрібного слова, поради. Мій адвокат відповів просто і щиро: «Ти не Надія Савченко і не Олег Сєнцов. У тебе був складний шлях із не менш складними обставинами. Зараз ти визначився, хто ти є для себе насправді. Потрібно зрозуміти, що тебе міжнародна громадськість не захистить. Я можу тільки порадити тобі підписати прохання на помилування. Ти нічого не втратиш, крім спроби, а з цього ми побачимо, чи можна довіряти Російській Федерації в цих питаннях, чи ні. Якщо ж усе вийде, то й в інших теж з’явиться шанс. Більше не можу тобі нічого сказати, більшого я і не знаю».