Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Він скучив.
— Іди сюди.
Хлопець пригорнув мене і я впала в його обійми, знову заплакавши.
Через те, що він живий.
І через те, що саме цього я хотіла понад усе.
Але раптом я відчула, як задихаюсь. Усе це було надто ірреальним. Тарас живий і з ним усе добре — а значить, хвилюватись немає чого.
— Я… Зараз прийде жінка, вона принесе тобі цілющий чай. Випий його, гаразд? А тоді відпочивай. Я прийду пізніше.
Вирвалася з його рук, навіть не зустрівшись із хлопцем поглядом. Пробігла крізь ошелешеного Ждана, вирвалася з кімнати Волі. Бігла тунелями і задихалася від втоми і пережитого.
А потім мало не заснула в купальні. Настільки потребувала відпочинку і так добре почувалась у гарячій воді, що більше ні про що й не мріяла. Втомилась так, що в якусь мить величезна кількість запитань і проблем, які з’явились останнім часом, відійшли на задній план.
Так сталось, що нікого не зустріла дорогою до купелі, ні в самій печері з басейнами. Якийсь час знадобився мені, аби усвідомити причину — зараз ніч. Усі сплять.
Напевне, і мені слід.
Я була така втомлена, що не мала сили прихопити свій одяг з купальні — поскладала його на краю одного з басейнів і пообіцяла забрати, коли відпочину. Зайшла до сусідньої печери, що освітлювалася лише однією сферою — і знайшла там те, що шукала. Стоси чистих полотен. Їх використовували в Павутинні всі, хто мав потребу. Але потім обов’язково треба було випрати, висушити і повернути на місце. Обравши одну з білих тканин, я загорнулась в неї, наче в тогу. Тіло від гарячої води видавалось червоним, неслухняним і наче трохи набряклим, а легка тканина приємно огортала шкіру. Ноги боліли так, що я не змогла примусити себе взути чоботи — так вони мені набридли, за останній тиждень жодного разу не роззувалась. Лишила їх поряд з одягом.
І так, у простирадлі, з мокрим волоссям, босоніж почимчикувала у свою кімнату.
Не пам’ятала, як дійшла до потрібного крила. Перед очима все зливалось — сфери, стіни, підлога. Мета була одна — маленька кімнатка-печера за сірою ширмою. Вже майже добрела до неї, як раптом ноги підкосились.
Впала на коліна. Захотіла піднятись — і не змогла. Не вистачило сил. Чи бажання. Сіла на підлозі і прихилилась до стіни. Боже, скільки всього!
Повіки злипались. Тягар тиснув на мої плечі так сильно, що в якусь мить вони не витримали і опустились.
— Стожаре, що з тобою? — пролунав поряд схвильований голос. Я не одразу зрозуміла, хто говорить. Я навіть не чула, щоб хтось підходив.
А цей «хтось» присів поряд і підняв рукою моє підборіддя, зазираючи в очі.
Тигран. Стурбований, зблідлий.
— Тобі погано?
— Іди геть, тебе це довго не хвилювало, — огризнулась я. Спробувала відштовхнути його руку — і не вистачило сил. Натомість просто вчепилась у його зап’ястя пальцями.
— Якщо сваришся, значить, все гаразд, — мовив Тигран з усмішкою. — Ходи-но сюди.
Він підняв мене з підлоги, як пір’їнку, і заніс до моєї кімнати — як виявляється, я не дійшла зовсім трошки.
— Відпусти мене, патлатий, — прошепотіла я. В серці жевріла образа. Я вже не могла пригадати, через що саме, але продовжувала злитись.
— Це я — патлатий? Ти себе бачила взагалі? Чому ти мокра? І чому… скажи, на милість, чому ти боса?!..
— Мені стало жарко і я роззулась, — буркнула я.
Тигран засміявся, поклав мене на матрац, як дитині запхав під голову подушку, а зверху вкрив ковдрою, ще й попідтикав її, аби мені не дуло.
— Спи, Стожаре. Бажаю прокинутись у гарному гуморі.
Я хотіла сказати ще щось образливе, але заснула.
Розділ 4
Прокинулась я не в гуморі. Мізки нагадували безбарвний кисіль. Якийсь час відчуття були схожими на ті, які панували в моєму серці до того, як я почала згадувати минуле. А тоді все водночас врізалося у голову — минуле, теперішнє, любов до Тараса, осінній Львів, далекі вогники Високого замку, смугасті шалики, гарячий чай, аж раптом — обличчя Тиграна, дуже близько, там, у печері, аура його емоцій, шум Дівчини за темрявою ночі, вогонь.
А ще очі, чорні очі з минулого. І не кохання. Чи таки воно?.. Темрява. Пристрасть, біль у серці. Щось у ритмі танцю. Відблиск свічок на келихах з вином, більше схожим на кров.
Я застогнала, вчепилась руками у волосся, і різко сіла.